ли не прямо, а спочатку відбивалося від стін старих гробниць;

воно розливалося в вогкому повітрі підземелля, падало на ка-

м яні плити підлоги, відбивалося і наповнювало все підзе-

мелля тьмяними відблисками; стіни теж були складені з ка-

міння. Високі широкі колони масивно здіймалися знизу і,

розкинувши на всі сторони свої кам'яні дуги, міцно змика-

лася вгорі склепистою стелею. На підлозі в освітленому місці

сиділо дві постаті. Старий, «професор», схиливши голову і

щось бурмочучи про себе, колупав голкою в своєму лахмітті.

Він не підвів навіть голови, коли ми зайшли в підземелля, і

коли б не легкі рухи руки, то цю сіру постать можна було б

вважати за кам'яну статую.

Під другим вікном сиділа з купкою квітів, перебираючи їх

за своєю звичкою, Маруся. Струмінь світла падав на її біляву

голівку, заливав її всю, але, незважаючи на це, вона неясно

вирізнялася на тлі сірого каміння дивною і маленькою ту-

манною плямочкою, що от-от розпливеться і зникне. Коли

там, угорі, над землею, пробігали хмари, заступаючи сонячне

світло, стіни підземелля поринали зовсім у темряві, а потім

знову виступали жорстким, холодним камінням, змикаючись

міцними обіймами над крихітною постаттю дівчинки. Я ми-

моволі згадав слова Валека про «сірий камінь», що висмок-

тує з Марусі її радість, і почуття забобонного страху закра-

\ося в моє серце; мені здавалося, що я відчуваю на ній і на

собі невидимий кам'яний погляд, пильний та пожадливий.

Валек! — тихо зраділа Маруся, побачивши брата. Ко-

ли ж вона помітила мене, в її очах блиснув живий вогник

Я віддав їй яблука, а Валек, розломивши булку, частину подав

їй, а другу відніс «професорові». Бідолашний вчений байду-

же прийняв цей дарунок і почав жувати, не припиняючи

своєї справи. Я переступав з ноги на ногу і щулився, почу-

ваючи, ніби мене давить це сіре склепіння.

Ходімо... ходімо звідси! — смикнув я Валека.— Відве-

ди її...

Ходімо, Марусю, нагору,— покликав Валек сестру.

І ми втрьох піднялися з підземелля. Валек був ще сумні-

ший і мовчазніший, ніж звичайно.

Ти в місті лишився для того, щоб купити булок? — спи-

тав я у нього.

Купити? — усміхнувся Валек.— Звідки ж у мене гроші?

Так як же? Ти випрохав?

Еге ж, випрохаєш!.. Хто ж мені дасть? Ні, брат, я по-

тяг їх з лотка єврейки Сури на базарі! Вона не помітила.

Він сказав це звичайним тоном, лежачи врозтяжку, заклав-

ши під голову руки. Я підвівся на лікті і подивився на нього.

Ти, значить, украв?

Еге ж!

Я знову відкинувся на траву, і з хвилину ми пролежали

мовчки.

Красти недобре,— вимовив я потім в сумній роздумли-

вості.

Наші всі пішли. Маруся плакала,- бо вона була го-

лодна.

Так, голодна! — з жалісною простодушністю повтори-

ла дівчинка.

Я не знав ще, що таке голод, але з останніми словами дів-

чинки у мене щось перевернулося в грудях, і я подивився насвоїх друзів, ніби побачив їх уперше. Валек, як і раніше, ле-

жав на траві і замислено стежив за шулікою, що ширяв у небі.

Поглянувши на Марусю, яка обома руками тримала шматок

булки, у мене защеміло серце.

Чому ж, — спитав я з зусиллям, — чому ти не сказав про

це мені?

Я й хотів сказати, а потім роздумав, адже у тебе своїх

грошей нема.

Ну так що ж? Я взяв би булок з дому.

Як, потихеньку?

Т-так.

Значить, і ти б теж украв.

Я... у свого батька.

Це ще гірше! — з певністю сказав Валек.— Я ніколи

не краду у свого батька.

Ну так я б попрохав... Мені б дали.

Ну, може, й дали б раз,— де ж напастися на всіх жеб-

раків?

А ви хіба... жебраки? — спитав я у палим голосом.

Жебраки! — похмуро відрізав Валек.

Я замовк і за кілька хвилин почав прощатися.

Ти вже йдеш? — спитав Валек.

Так, іду.

Я пішов, бо не міг уже в цей день гратися з моїми друзя-

ми безтурботно, як раніше. Чиста дитяча приязнь моя якось

затьмарилася. Хоча любов моя до Валека і Марусі не послаб-