Ми продовжували рухатися на північ. Наш шлях стелився між високих гір та дрімучих лісів, отож орда рухалася поволі розбитими дощем дорогами. Мені подобалася таємничість, пронизана невідомістю, подих якої проступав із холодного туману березових та соснових гаїв, від усього пробуджувалася підозра. Ніхто не відав назви місцевості, де ми були, та мені здавалося, що це передгір'я Карпат. Пам'ятаю, як у дитинстві у батьківському домі я дивився на мапу Європи, зображену художником-аматором, і мій погляд щоразу привертали Карпати, прикрашені на малюнку готичними замками та зображеннями оленів. Ходжа занедужав — перемерз під холодним дощем. Однак ми не зупинилися і кожного ранку звертали з дороги, що зачаїлася, ніби навмисне хотіла збити нас з пантелику, і просувалися все далі в ліс. Про полювання ніхто й не згадував, бо розважалися ми не тим, щоб підстрелити оленя десь над прірвою чи водоймищем, а тим, що тримали в страху й нервовому напруженні селян, які чекали на наш прихід! Усе залежало від Ходжі, який вирішував, де, коли і на скільки часу нам треба зупинитися, щоб зробити свою чорну справу і знову продовжити рух, бо Ходжа ніяк не міг віднайти те, чого так пристрасно прагнув. Якось Ходжі забагнулося провести дослід. Я ж не переставав дивуватися падишахові, який смиренно зробив усе, чого вимагав Ходжа — наказав привести двадцятьох яничар для здійснення Ходжевої ідеї. Він почав ставити однакові запитання і яничарам, і русоволосим селянам, які розгублено стовбичили біля своїх помешкань. Іншим разом Ходжа притяг селян до війська, щоб побачити враження від нашої потворної купи металу, яка котилася за султанським військом. Нам була цікава думка простих селян, їхні відповіді були записані, однак нічого з того не вийшло. Сили покидали Ходжу, можливо, через те, що ми, як він стверджував, були далекі від істини; чи від неймовірної втоми, чи, може, від докорів сумління за скоєне, чи від постійних скарг аскерів на нашу зброю, чи від знущань над селянами, а можливо, й через те, що був хворий — важко сказати… Він кашляв, і голос його перетворився на глухе хрипіння, куди поділася та пристрасть, з якою він ставив запитання, відповіді на які знав напам'ять, а коли ввечері Ходжа говорив, що нам треба рухатися вперед, уникаючи розмов про перемогу, здавалося, він зневірився й у собі.

Пригадується той останній раз, коли він без жодної надії у тумані сірого дощу влаштував декільком слов'янам допит. У нас вже не стало сил бути присутніми при цьому, тому ми стояли на відстані. Селяни розгублено дивилися у величезне з позолоченою оправою мокре дзеркало, яке Ходжа ткнув їм у руки й наказав по черзі дивитися й передавати.

На полювання ми вже не виходили; позаду залишалась річка, і ми ступили на польські землі. Наша залізна купа застрягла на розбитих дощем дорогах, це зупинило й поступ війська, від цього я остаточно зневірився. Потяглися плітки про нашу зброю, якій паші та інші воєначальники приписували всі наші біди; невдоволення яничар, залучених до експериментів Ходжі, тільки додавало перцю. Звісно, Ходжа виходив сухим з води, а мене, гяура, звинувачували в усіх смертних гріхах. Коли Ходжа починав свої нудні балачки, від яких утомився навіть падишах, про могутність ворогів, важливість зброї, паші, що сиділи у падишаховому наметі, ще більше зневірювалися у нас. Ходжу сприймали за хворого, та не безнадійного. Всю ж провину звалювали на мої плечі, плечі інтригана, який водить за носа падишаха та насилає прокляття. Вночі, коли ми залишалися на самоті в наметі, Ходжа, як і раніше, зле звинувачував усіх, хто його оточував, називав невігласами, хоча в його словах вже не було тієї завзятості та надії, які, я вірив, допомогли б нам вистояти.

Ходжа ж відчайдушно боровся й не мав наміру здаватися. Не минуло й двох днів, як я цілком втратив надію, — наша металева гора застрягла в болоті, яке утворилося через постійні зливи. Ходжа, попри свій хворобливий стан, не здавався. Нас залишили напризволяще, не давали ні людей, ні коней. Ходжа домігся аудієнції у падишаха та роздобув близько сорока гнідих, зібрав людей, начепив ланцюги на гармати; так минув день, і лише надвечір під поглядами тих, хто молився, відчайдушно шмагаючи коней батогом, зрушив цю залізну купу. Смеркало, коли Ходжа потрапив у немилість до падишаха, який бажав позбутися нашого товариства і не лише через прокляття, яке несла наша зброя, а й через військові втрати. Я не вірив у перемогу.

Уночі, діставшись намету, я дістав уд, який прихопив із собою в похід, і вже хотів був заграти, як Ходжа вихопив його й пожбурив у куток. Чи знаю я, почав він, що військові вимагають моєї смерті? Я знав. Знав і те, який щасливий був би Ходжа, коли б опинився на моєму місці. Та промовчав. Хотів знову взяти свого уда, але він схопив мене за руку, благаючи розповісти про той край, мою батьківщину. А коли я, вигадуючи, як і падишахові, наплів йому про дві пригоди, він позеленів від злості. Ходжі хотілося правди, детальних описів. Запитав про матір, наречену, братів з сестрами. А коли я взявся переказувати нібито справжні подробиці, він втрутився в оповідь, пробурмотівши кілька коротких речень італійською, змісту яких я не збагнув, хоча мову він вивчив з моїх уст.

А якось, коли Ходжа спостерігав, як наші передові сили захоплюють вороже укріплення, я відчув, що він втрачає останню надію. На ранок, коли ми вирушили в путь і просувались селищем, що зазнало значних збитків від наших гармат, мимоволі серце стискалося від жахливої картини. Біля тину ми побачили важкопоранених, які помирали в муках, Ходжа зійшов з коня й наблизився до них. Спочатку мені здалося, що він хоче їм допомогти. Однак з його рухів я зрозумів, що Ходжа хоче розпитати про їхні біди, але без перекладача зробити цього не міг. Я не відривав очей від нього, як раптом збагнув, що Ходжа мав намір запитати зовсім про інші речі. Наступного дня ми пішли разом з падишахом оглядати захоплені фортеці обабіч дороги, Ходжа і цього разу був знервований. Він снував від одного важкопораненого до іншого, розшукував їх під руїнами, між продірявленими гарматними кулями дерев'яними стінами. Я йшов за ним слідом і, зізнаюсь, не розумів навіщо: чи йшов з цікавості чи, може, через острах, що Ходжа скоїть щось лихе. Він гадав, що важкопоранені перед тим, як одягнуть маску смерті, сповідатимуться, а отже, поділяться сокровенним; Ходжа придумував запитання і уявляв, що вже за хвилину з вуст помираючих злетить свята істина, неймовірне зізнання. Однак замість того я помічав, як зневіра Ходжи ще більше підсилюється байдужістю напівживих мерців. Досить було Ходжі підійти до бідолашних, як вуста його кам'яніли, а руки опускалися.

Того дня, вже надвечір, коли Ходжа дізнався, що падишах не знаходив собі місця, бо військо ніяк не могло завоювати фортецю Доппіо, він, збуджений надією, постав перед падишахом. Повернувся занепокоєний та розгублений, настільки, що я засумнівався, чи йому відома причина власних сумнівів. Падишаха він умовляв випробувати нашу зброю, буцімто настала для того слушна година, наголошував, скільки часу було витрачено на її проектування. Падишах, на велике моє здивування, погодився, сказав, що той момент і справді настав, лише треба дочекатися пашу Сари Хусейн-ефенді, якому довірили штурм фортеці. Чому він відповів саме так? Це було одне з питань, з яким упродовж років Ходжа звертався, не збагну, чи до мене, чи до самого себе. Мені здавалося, що я вже втратив будь-яку приязнь до Ходжі і втомився від невизначеності. Ходжа ж шукав відповіді на своє запитання: він вирішив, що військова громада занепокоєна, адже тріумфом перемоги доведеться ділитися з ним.

Ходжа намагався переконати себе у правильності висловлених суджень, допоки нам не стало відомо в обід наступного дня, що паші Сари Хусейн-ефенді не поталанило зі штурмом фортеці. З кожним днем повзли чутки про те, що я — засланий шпигун і завдаю лише прикрощів, власне, тому я не наважувався показуватися на очі падишаху, навідуватися в його намет. Ходжа пішов сам до намету падишаха тлумачити останні події, йому навіть поталанило розповісти кілька історій про перемогу, в які, здається, падишах повірив. Коли він повернувся до нашого намету, то намагався бути оптимістом і робив вигляд, що вхопив бога за бороду. Я вдавав, що все гаразд і з удаваною уважністю узявся його слухати. Він знову пригадував давні історії про нас та тих, інших, про майбутні перемоги, та цього разу в його голосі відчувався смуток, який бентежив мене; Ходжа переказував спомини з його чи мого дитинства, добре відомі нам, адже жили ми разом. Він промовчав, коли я взявся грати на уді, продовжуючи говорити про безхмарні дні, які на нас чекають, хоч ми удвох добре розуміли, що йдеться про минуле. Перед очима поставали картини родинного затишку, коли всі збиралися за столом у садку біля хати, з освітлених кімнат якої віяло злагодою та теплом. Чи не вперше за багато років я повірив Ходжі, коли він сказав, що через замилування минулим розлучатися з ним неймовірно важко. Він замріявся, та коли я нагадав про дурість оточуючих — ураз завівся. Я, мабуть, будучи на його місці, теж повівся б, як він, і, можливо, тому, що його впевненість здавалася мені природною, ми обоє відчували, що настане нове життя.

Наступного ранку нас за дорученням його величності переправили до ближнього ворожого укріплення, щоб випробувати нову зброю; йдучи дорогою я, як і Ходжа, подумав, що наші сподівання на всемогутність цієї гори металу можуть не справдитися. Із сотні чоловік, яких падишах виділив нам для підтримки, ми відразу більшість розгубили: майже половина розбіглися хто куди, а після невдалих пострілів велетенської залізяки декількох солдат ми взагалі втратили. їх розчавило під час операції, і після цього клята залізяка загрузла у багні. Ми не впоралися, не змогли підготувати нову атаку, адже й та зграйка аскерів, що залишалася, за мить розбіглася, обсипаючи нас і наш диявольський витвір прокльонами. Швидше за все, ми обидва думали про одне й те ж саме.