Знаєш, коли я вже була доросла, коли пережила свiй перший викидень, я побачила, перебуваючи на вiдпочинку в Грецiї, кав'ярню, замiсть столiв у якiй були швацькi машинки "Зiнгер". Я зайшла, всiлася за одну з них, натискувала на ковану педаль, пила джин склянками, думала i плакала. Я потрапила в "зiнгеровий" полон. Швацькi машинки - знаряддя вбивцi - маскувалися пiд столи кав'ярнi та мовчки дивилися на мене - вбивцю. Нам було що пригадати. Я спiймав себе на тому, що тримав її за руку. "Ти пробачила саму себе?" Вона тихо плакала. "Милиця каже, що одне з правил бездоганної поведiнки - вмiти себе пробачати".
– "Мабуть, я не з тих, хто вмiє поводитися бездоганно".
– "Я теж, i Милиця. Але треба час вiд часу перевiряти - здатний ти поводитися бездоганно, чи нi. Слухай, давай пiдемо i дамо їм прочуханки на цьому дитячому днi народження!" "Ти пiдеш?" - "Ми пiдемо! От зараз ти кинеш рюмсати, а я кину пити. Вдягнемося i гайда?" "Добре". Вона знову витерла пiд носом рукою. "Тiльки не в смугасте", - додав я. "Що?" - "Ну, я тiльки кажу, не вдягай нiчого смугастого". "О'кей. Не буду. Я не знала, що це проблема".
– "Та це не проблема. Просто у смугастому ти схожа на Буратiно. Так мають дiти вдягатися: смугасте, смiшне, все таке…" - "Тобто менi це не лiчить i не до вiку?" - "Ну…" "Добре. Нiколи не думала про це".

Зараз ми їхали на день народження, я мовчав i думав, а навiщо я туди їду? Зi мною так завжди: спочатку щось мене настiльки вражає, що я попри все, керуючись поривом, кидаюся щось робити. А потiм жалкую про це. Що я за людина? Керований емоцiями. Можна про мене знiмати стрiчку з такою назвою. "О, зупинiться, будь-ласка, здається, це - тут", - сказала Шу таксистовi.

"Виходимо?" "Так!"

Там, куди ми зайшли, панувала тиша. Я не частий гiсть на дитячих днях народження, але менi здалося, що це неприродньо. Тиша i дитячий день народження - абсурдне поєднання. "Тут день народження мертвих дiтей?", - запитав я в Шу. "Хiба що вони встигли такими стати за останню годину".
– "Тобi теж здається, що тут занадто тихо?" - "А ну, давай, зайдемо в тi дверi".
– "Давай". I ми зайшли. Зал був не дуже великий, дiтей я там не помiтив. Натомiсть за трьома зсунутуми столами сидiли хлопцi вiд сiмнадцяти до двадцяти рокiв. "Це - дiти?", - запитав я. "Дiти, - сказала Шу.
– Але не нашi", - додала вона, i вчасно, бо я вже мав намiр вiтатися. "А їх багато. Сiмнадцятеро щонайменш".
– "Ага, не розумiю, що сталося. Наче правильна адреса. Треба запитати в бармена". Я помiтив, що всi цi хлопцi їдять пiццу та п'ють пиво, а ще всi вони мовчки дивляться на нас. Вирячилися, як не знаю на що, а це було неприємне вiдчуття. Я взагалi не люблю, коли на мене так витрiщаються. Навiть одна людина, а тут - така купа.

Бармен вiдiйшов вiд барної стiйки i теж мовчки дивився на нас.

Шу тiльки-но вiдкрила рота, аж потiм передумала, посмiхнулася i сказала: "Я дуже перепрошую, що вас вiдволiкаю, ми пiшли, мабуть що помилилися, не звертайте на нас уваги, приємного вечора". I ми спробували пiти у напрямку до дверей. Тут я вiдчув, що хтось поклав важку долоню на моє плече. Я розвернувся. Це був бармен, а вiн - чоловiк масивний. Бiля дверей встали двiйко мiцних парубкiв. "А ви присядьте, якщо вже завiтали". "Перепрошую, ми помилилися". Я вiдчув, що Шу мiцно тримає мене за руку. "Не треба було помилятися". Вiн навiть не з загрозою це сказав, просто - вимовив звичайним тоном, навiть приязним. "Я бачу, що не треба було помилятися, але так вже сталося". Шу не з полохливих. "Ми перед вами вибачилися за те, що порушили вашу усамiтненiсть, а зараз ми пiдемо, бо на нас чекають дiти".
– "Зачекають. Нiчого. Треба вчитися чекати змалку. Давайте, сiдайте, частуйтеся".

Шу зашепотiла, що краще сiсти. Я погодився з нею. Не було нiякого сенсу виявляти агресивнiсть - вони б нас по столах розмазали, якби схотiли. Перед нами виникли тарiлки з шматками пiцци та келихи з пивом. "Хочеться чогось свiтлого", - промовив я. "Еге ж, - пiдтвердила Шу.
– Але не пива i не Антона Городецького".
– "Не пива i не Антона". Всi решта мовчали, я почувався актором, навiть не театральним, а кiношним. "А що ви тут святкуєте?", - не витримала Шу. З нами говорив тiльки один з них, я назвав його "речником". Речник сказав: "У нас тут клуб". Не знаю, як Шу, а я зрадiв тому, що в них клуб. Звiсно, це мiг бути клуб маньякiв, але в словi "клуб" є щось таке побутово-товариське. "А чого ви такi мовчазнi?" Жiнки все-таки дуже допитливi. "А в нас клуб Лицарiв мовчання. Вам не здається, що наше життя занадто гомiнке?" - "Здається!", - вiдповiли ми з Шу дуетом. "Слухайте, хлопцi, бачите, ми навiть однодумцi з вами, дякуємо за гостиннiсть, але нам, правда, слiд iти".
– "Не уявляєте, яку ми отримаємо прочуханку вiд дiтей", - додав я. "А ви бiльше нiчого не хочете?" - "Нi, дякуємо. Скiльки ми виннi за пiццу та пиво?" - "Облиште, ми пригощаємо. Ну, тодi - бувайте". I ми з Шу чкурнули. Двiчi нам "бувайкати" не треба було.

"Що це було?", - запитав я на вулицi. "Не знаю. Лицарi мовчання. Це ж треба… В принципi, може, в цьому щось є, але дослiджувати не хотiлося. Слухай, дякую тобi".
– "Та за що?" - "За розумiння. За те, що не став хизуватися та лiзти у бiйку. Я б тодi не знала, що його робити".
– "Слухай, може я тобi схожий на телепня, але битися з таким натовпом? Такi розваги не для мене, я занадто помiркований. Хоча, батько тобi не розповiдав про те, як ми подорожували Америкою, коли я ще був малим?" - "Трохи розповiдав".
– "Ми ж їздили та ходили усюди навмання i одного разу натрапили на бар у якомусь маленькому ковбойському мiстечку, з якого не можна було вийти, поки не поб'єшся - такi в них були правила. Батько там їм всiм показав! Ми кiлька разiв туди приходили, бо все це виглядало дуже смiшним, я там вперше серйозно бився навкулачки! Ти собi не уявляєш, який то був екстрiм!" - "Добре, що ти тут цього не демонстрував".
– "Ну, не та атмосфера. Але чекай, куди ми зараз пiдемо?" - "Думаю, що треба було заходити в тi дверi, що поруч".
– "Шкода, що ти зараз про це подумала".
– "Не скигли! Все ж минулося".

Нас зустрiли таким галасом, що менi на якусь мить закортiло збiгти до мовчазних лицарiв. "Ти прийшла! Це - твiй малий?" Моє бажання збiгти посилилося, їх було багато. Я не дуже шаленiю вiд незнайомих людей. Не те, що я нiяковiю, це вже нi, але комфортним цей стан не назвеш. Добре вдягненi дорослi жiнки та чоловiки сидiли за одним столом, а за iншим - їхнi малi, зухвалi пiдлiтки. Деякi дiвчатка вже були ого-го. В однiєї рудої красунi був такий бюст, що деякi мамцi, включаючи й саму Шу, повиннi були термiново бiгти по пластику. "Мамо, а менi з ними сiдати?" - запитав я голосно, i всi наче заклякли. "Синку, сiдай там, де тобi буде зручно", - сказала Шу, пiдiйшла та поправила комiрець мого джемперу. Я посмiхнувся. "Добре, тодi я всядуся з вами, а потiм буду перемiщуватися… То - привiт! Будемо знайомитися. Я - Максим!" Всi вони привiталися та назвалися по черзi. Шу ховала посмiшку в чарцi. Виглядала вона кумедно, я пiдморгнув їй. Вона - теж.

Далi було весело. Всi вони були приємнi люди, ми обмiнювалися анекдотами, проголошували тости, постiйно одне одного перебиваючи, розповiдали iсторiї. Я такого наслухався про Шу! Вона потрапляла в iсторiї постiйно. Крiм того, я зовсiм не почувався малим iдiотом, який потрапив до компанiї досвiдчених дорослих. Деякi панянки кокетували зi мною, i це було приємним вiдчуттям! Додали нам веселощiв iталiйцi, що надиралися за сусiднiм столиком. Спочатку вони нас дратували, тому що були галасливiшими за наших дiтей, якщо таке можна уявити.

Але так воно й було. Я нiколи не замислювався над тим, чого iталiйцi, з якими мене зводила доля, так голосно говорять. А тепер я усвiдомив: вони так говорять тому, бо вони всi так говорять, i щоб тебе почули, треба розмовляти гучнiше за iнших. Ми вимушенi були буквально горлати, щоб почути одне одного. Iталiйцi першими почали гру "вiд нашого столу - вашому".

На столi з'явилися п'ять пляшок iталiйського вина. Цим вони не обмежилися, а заспiвали нам з жахливим акцентом: "Як тебе не любити, Києве мiй". Це був виклик! Ми це так сприйняли. I поставили їм на стiл п'ять пляшок горiлки. Знай наших бо! "Треба щось заспiвати, - сказав один лисуватий чувак, який збирав нецке та розумiвся на європейському мистецтвi.
– Хто що знає?" Тут вилiзла яскрава бiлявка, яка постiйно пряла очима в мiй бiк. Вродлива. "Фелiчiта, нананана-на, нанана-нанана, Фелiчiта…" - "Ганно, ми цiєї пiснi не знаємо, вони ж не спiвали нам "нананана"?!" - "А що ми знаємо?" - "Iтальяно веро"!" Iталiйцi виблискували очима, чекали, поки ми визначимося з репертуаром, та пили горiлку. "Iтальяно веро" - це кiнцiвка. А крiм "iтальяно веро" ми бiльш анi слова не знаємо".
– "Мамама-мама-марiя-ма-а?" - "Це - приспiв, його ми знаємо, а як заспiвати початок?" - "Але ми знаємо цiлий приспiв! Це взагалi єдине, що ми знаємо…" - "Чi сара?" - "I що далi?" - "О! Я згадав дещо з "iтальяно веро", лашате мi кантаре, трала-ла кому к'єро, лашате мi кантаре, iтальяно веро".
– "Твоє "тра-ла-ла" скорило моє серце".
– "Дуже смiшно. Пропонуй щось сама!"