– Повернімося до поквапливих висновків, – перервав Муску-люс лекцію з оперативної мантики. – Де чурихці тримають полонених квесторів?

Анрі розвела руками:

– А ніде. Квесторів, судячи з композиції мантуалій, в чуриху немає.

– Як немає?!

– Так. Немає, і квит.

Судячи з вигляду малефіка, він замишляв державний злочин: убивство співробітниці Тихого Трибуналу.

– І не передбачається? – втрутився кмітливіший Терц.

– Чому ж? Ви, пане, не звернули уваги на вплив бірюзи на півнів, у поєднанні з непрямою геранню. Передбачаються. Найближчим часом. Правда, віяло Наами пов'язане з дрібним розчаруванням, але, мені здається, віялом теж можна знехтувати.

– Виходить, треба чекати? – підбив підсумок профос.

– Виходить, треба.

І вони ступили у ворота.

* * *

Ні, не божевільний, хвала Вічному Мандрівцеві. Ловець снів? Отакої! Доволі рідкісне заняття. Про ловців – інакше кажучи, морфінітів – Конрад чув, але з жодним із них досі знайомий не був. Тим часом Тирулега витяг зі складок балахона веселкову плетінку й струснув, демонструючи баронові. У плетінці мляво тріпотіла плямиста медуза з китицями звислих донизу щупальців. Китиці були огидні й жалюгідні. Всередині медузи мерехтів болотяний вогник з їдучою прозеленню.

– Це мій кошмар?!

– Ні, ваш світлість. Чужий. Я такий перший раз бачити. Кепсько розуміти можу…

– Добре, добре, – перебив старого барон, хоча після оригінального порятунку пульпідора та бігання по стелі язик не повертався називати Тирулегу «старим». – Про ваші таланти поговоримо трохи пізніше. Зараз мене цікавить інше: чому ви відразу не назвалися? Чого полізли битися? Я ж міг вас убити…

У останньому Конрад був далеко не такий упевнений, як хотілося б. Він добре пам'ятав вкрадливі лещата, що зчавили зап'ястя. Напевно, залишилися синці. «А міг і кістку зламати», – із запізненням дійшло до барона.

– Я не лізти! Не лізти! – Тирулега помахав у повітрі вказівним пальцем, немов відгонячи від себе наклеп. – Ви сам на мене скакнути козлотур! Я забояв… Забоятися. Голова зовсім дурний, коли забоятися. Тільки потім додумати: треба говорити, хто я є. Я й говорити.

Барон зітхнув.

– Гаразд, я вам вірю. Таке трапляється: коли людина з переляку в бійку лізе…

– З переляк, з переляк! – ствердно закивав Тирулега. – Я сильно переляк, коли ви скакати!

– А тепер повернімося до наших кошмарів…

– Не наш! Не ваш. Чужий. Сопірель. Як це… Водити? Наводити?

– Наведений?

– Так! Наведений. Блуд…

– Приблудний?

– Так! Приблудник. Правильно є. Бувати так: друг-ворог навмисно сон на людина наводити. Це – сопірель. У нас так говорити, посеред ловці снулів. А бувати, сон своя воля бігати. Чужий, приблудний і сам ходити ногами. Вагансомнул. Рідко-рідко бувати.

Конрад устав, пройшов з кутка в куток, заклавши руки за спину. «Як заарештований у камері», – спало на думку недоречне порівняння, і барон поквапився припинити ці переміщення. Зупинився перед Тирулегою, котрий шанобливо мовчав, глянув згори вниз. Обер-квізитору подобалося дивитися на людей згори вниз. На жаль, з огляду на зріст барона, випадала ця радість нечасто.

– То мій сон наведений чи приблудний? Сам з'явився? Чи наслали?!

Тирулега засмучено наїжився:

– Я не розуміти. Я каптор ирта… Ловець снулів більше сорок років, але такий снуль – перший раз. Сопірель. Вагансомнул. І капля-капелька – ваш. Всі разом. Ніколи не бачити.

Він знову втупився в плетінку зі спійманою «медузою».

– Ось тут зелень світити, мало. Бачити? Значить – сопірель. Свій сон – жовтяк або картата. Інкубоніс – червоний. І гори ясно. А тут висіти мотузки, ворушитися. Бачити? Вагансомнул. Приблуда. Він на мотузки літати сюди.

«Схоже, наш морфініт ніколи не бачив медуз, і не знає слова „щупальці“,» – відзначив Конрад.

– Щільний – виходити, правда. Пам'ять. Як мозки в голова. А тут кит-тиця?

– Китиці?

– Так, кит-тиці! Це значить – старенький, дуже. Багато кит-тиці. Багато років. Скільки ниточка, стільки разів снитися. Бачити?

– І скільки ж років нашому дорогому… м-м… інкубонісу? – обережно поцікавився обер-квізитор.

– Я не знати. Сто? Більше-менше… Точно не сказати. Перший раз – такий старий снуль. Ніколи не бачити, чути тільки. Від мой дєдушок. Завжди думати: казка…

Барон відчув себе мисочкою, в яку із клепсидри-Тирулеги капають слова – от-от наповнять до країв. Бризки летять на стіни, стікають назад пам'яттю про спійманого снуля, ідуть углиб, у водограй думок, що шалено обертається…

– Постривайте! Ви стверджуєте, що цей сон – часткова правда? Чиясь пам'ять? Не гра уяви? І тепер ця пам'ять – у вашій… пастці?

– Не пам'ять, – заперечно захитав головою Тирулега. – Снуль. Ну, сон і снуль… це як… О, книга! Снуль – книга. А сон – буквиці, що в цей книга хтось записати. Снуль носить сон. Я піймати снуль. У снулі – сон, який вам хтось приснит.