– Нічого, – за всіх відповіла вігіла. – Ми потерпимо.

– Чудово! Отже, що ми бачимо в тіні особистості? А бачимо ми всі етапи існування фізичного тіла об'єкта, дані нам у сукупності! Від народження до жменьки праху наприкінці… Переходимо до наступного супутника, – на купку білої солі опустилася череп-сільничка. – Що є ім'я, воно ж «номен»? Ім'я є проекція особистісної частки об'єкта на тканину світобудови. Що ми чуємо в імені? В його тугих вібраціях ми чуемо мідні сурми успіхів, ревіння вогню невдач, хулу і славу… Бо «Пепін» у випадку пекаря вібрує зовсім інакше, ніж у випадку імператора. І, нарешті, третій супутник: «сяйво» або «канденція»!

У калюжку оцту з різким запахом стала пляшечка.

– Що є сяйво, запитаєте ви? Сяйво є проекція духовної частки об'єкта на тканину світобудови! Полум'я, що залишить по собі глибоко випалений відбиток або так, легкий чад і поганий запах… Отже, «супутники» на перетині їхніх проекцій дають нам повний доленосний зріз об'єкта в контексті буття! – даруйте вже старому його пафос…

– Це за життя, – втрутилася Анрі. – А по смерті?

Вігіла ніколи не зараховувалала себе до теоретиків, що пускають нюні над колискою Високої Науки, але зараз її опанувала цікавість. Дуже вже вправно грос пов'язав трійцю структуральних «супутників» особистості у вигляді об'ємної картини долі: немов триніжок підставив під тендітну лампадку, і мерехтіння вогненного язичка набуло стійкості. Тінь – проекція долі тіла, ім'я – проекція долі особистості, сяйво – проекція долі духу…

Залізна Фея поставила б найвищий бал.

– У тім-то й річ, любонько, що відліт душі зовсім не означає миттєвого розпаду структури! Візьмімо приклад, запропонований нашим мудрим стряпчим… Я маю на увазі упиря. Дозвольте…

Гросмейстер Ефраїм хлюпнув у таріль киселю. За допомогою двозубої виделочки, ножичка і пильного погляду кисіль спух, затріпотів і швидко перетворився на малюсінького големчика, неприємно схожого на Фернана Терца.

Лжестряпчий вдавав, що така увага гроса йому лестить.

– І без шлюбного контракту, і без мами, і без тата, – немилосердно фальшивлячи, муркотів старець під ніс, – і без ліжечка, й без свічок у нас вийшов чоловічок…

Купка солі, купка перцю та калюжка яблучного оцту заворушилися, спритно звиваючись між посудом, видерлися на таріль і оточили големчика трьома його точними подобами: чорною, білою і жовтуватою.

– Умбра, номен, канденція… Чудово! Тепер наш маленький дружок після важкого й тривалого життя зболили дати дуба…

Кисільний големчик упав на спину, дриґнув ніжками і завмер.

– Закопали його, напис написали…

Ефраїм засипав «дружка» горбком із гречаної каші, поцупивши її в малефіка, і накинув зверху простенький морок. Не мудруючи лукаво, він відтворив картину зі знайомого панно: цвинтарна стіна, щоправда, без цікавих діда й онука, за стіною – могилки, надгробки, огорожки… «Дуже мило», – оцінила вігі-ла, спостерігаючи, як із чорної «тіні» починає сипатися перчик, з білого «імені» – кристалики солі, а жовтеньке «сяйво» непристойно мочиться під кубок стряпчого тоненькою цівочкою.

– Увага! – Ефраїм тріумфально підняв до стелі вказівний перст. – Об'єкт помер, і «супутники» поволі починають руйнуватися. Але не відразу! Частка фізичного тіла ще доволі міцна в тіні, забезпечуючи певну витривалість. Пам'ять близьких і знайомих успішно підтримує існування імені, а залишкові еманації духу забезпечують нетривке сяйво – так жевріє згасле багаття. Розглядаємо перший випадок: наш об'єкт повстає у вигляді вурдалака вульгаріс…

Слова не розходилися у Фросі з дією: горбок гречки заворушився і відтіля виповз големчик, набувши цілком звірячої подоби. Він спробував гризнути лжестряпчого за палець, але промахнувся й затих. Терц відгородився від киселевого монстра серветкою і зітхнув з полегшенням. Водночас серед «супутників» почався рух. Оцтове «сяйво» майже цілком стекло на стіл, чорна «тінь» наблизилася до вурдалака впритул, а біле «ім'я» коливалося, немов роздумуючи: розсипатися, чи, навпаки, ущільнитися.

– Отже, колеги! Комплекс зовнішніх обставин: горбатий в'яз, фаза місяця, кут падіння місячного променя, поховання на чужині – все це призвело до неприродного збудження одного з гаснучих «супутників». Тінь підсилилася! А в тіні, як ми вже з'ясували, зосереджена частка фізичного тіла. Тому наш вурда-лачок – практично суцільне тіло! Голодне, зле, тупе… Дикий звір, не побоюся цього слова! Дух затухає, тому здебільшого упир спить у могилці, зберігаючи жалюгідні крихти «сяйва» для періодів активності, для полювання, – а імені, як концентратові особистості, постійно загрожує розпад. Вурдалак жадає м'яса, крові, оскільки такий раціон ідеальний для підтримки імені! В «номені» розташоване коріння особистісної пам'яті, без пам'яті упиреві погано, він чіпляється за спогади про себе колишнього, боячись стати абсолютним тілом, що жере і спить – а отже, ще крові! Ще м'яса!

Анрі озирнулася. Ні, ніхто в їделні не зацікавився збудженим ораторством гроса. Дрейгури мирно підкріплювалися, змінюючи один одного за дальніми столами; поодинокі некро-манти з числа мешканців Чуриха й зовсім не звертали на Фросю ніякої уваги. Схоже, демонстрації такого штибу були тут звичайним явищем. Ну й добре, бо в малефика розгорілися очі – колегу Андреа зараз від гросмейстера за вуха не відтягнеш.

Але ж грос, подруго, не заради оплесків публіки промови виголошує. Він щиро бажає, щоб слухачі зрозуміли, вдумалися… До спільного експерименту готує?