Але посувалися поволі, бо ліхтарі в зовсім неосвітленім місті погано показували дорогу. До того ж вулиці поблизу палацу були порожні, лише де-не-де якийсь перехожий рухався з ліхтарем, але далі відчувалося незвичне пожвавлення. Майже з кожного провулку виходили люди по троє, по четверо, всі без факелів, усі в темних плащах. Деякі йшли разом із процесією, змішуючись із рабами, інші, численніші гурти заходили спереду. Деякі тинялись, як п'яні. Часом рухатися ставало так важко, що лампадарії починали волати:

– Дорогу для шляхетного трибуна [166] Марка Вініція!

Лігія бачила з-за розсунутих фіранок ці темні гурти й почала тремтіти від зворушення. Охоплювали її поперемінно то надія, то тривога. «Це він! Це Урс і християни. Це станеться вже зараз, – мовила тремтячими вустами. – О Христос, допоможи! О Христос, спаси!»

Але й Атацин, який не зважав спершу на це незвичне вуличне пожвавлення, почав урешті непокоїтись. Було в тому щось дивне. Лампадарії мусили щораз частіше волати: «Дорогу для нош шляхетного трибуна!» З боків невідомі люди натискали так на ноші, що Атацин наказав рабам одганяти їх киями.

Раптовий крик учинився попереду процесії, і за хвилину погасли всі вогні. Біля нош учинилися товкотнеча, метушня і бійка.

Атацин зрозумів: то був напад.

І, зрозумівши, злякався. Всім було відомо, що імператор для забави бешкетує із загоном августіанів і на Субурі, і в інших кутках міста. Відомо було, що часом навіть приносив із цих нічних мандрів ґулі й синці, але хто захищався, йшов на смерть, хоч би й був сенатором. Казарма нічних вартових, чиїм обов'язком було охороняти місто, була розташована неподалік, але в таких випадках вони удавали з себе глухих і сліпих. Тим часом біля нош вирувало; люди почали битися, падали з ніг, топтали одне одного. Атацина осяяла думка, що передовсім треба рятувати Лігію й себе, а решту полишити на розсуд долі. Витягнувши її з нош, підхопив однією рукою і спробував зникнути в темряві.

Але Лігія закричала:

– Урсе! Урсе!

Її біле вбрання легко було розгледіти. Тож Атацин другою, вільною рукою гарячково почав накривати її своїм плащем, як раптом жахливі обценьки охопили його шию, а на голову йому впала, мов камінь, величезна нищівна маса.

Він упав через мить, як віл під ударом обуха біля вівтаря Юпітера.

Більшість рабів лежали на землі або намагалися рятуватись, розбиваючись у темряві об товсті мури. Лишилися на місці тільки потрощені в сум'ятті ноші. Урс ніс Лігію в Субуру, товариші його рухалися за ним, поступово розсіюючись дорогою врізнобіч.

Але раби почали збиратися біля будинку Вініція й радитися. Не сміли ввійти. По короткій нараді повернулися на місце сутички, де знайшли кілька мертвих тіл, а між ними Атацина. Той здригався ще, але по хвилинній сильній конвульсії витягнувся й лишився непорушним.

Тоді забрали його й повернулися знову до брами. Треба було, одначе, повідомити володарю про те, що сталося.

– Гул он хай скаже, – зашепотіло кілька голосів. – Кров у нього, як у нас, на лиці. І володар любить його. Гулону безпечніше за інших.

І германець Гулон, старий раб, який колись виняньчив Вініція й успадкований був ним од матері, сестри Петронія, мовив:

– Я скажу, але підемо всі. Хай не на мене одного впаде його гнів.

Вініцій почав уже зовсім дратуватися. Петроній і Хрисотеміда посміювалися з нього, але він ступав швидким кроком по атрію, повторюючи:

– Вже мусили бути!.. Вже мусили бути!

І хотів іти, а ті обоє стримували його.

Але раптом у передпокої почулися кроки і до атрію ввалилися юрмою раби, а ставши швидко під стіною, піднесли руки догори й заволали зляканими голосами:

– А-а-а!.. а-а!

Вініцій кинувся до них.

– Де Лігія? – закричав страшним, зміненим голосом.

– А-а-а-а!..

Тут Гулон висунувся наперед зі своїм закривавленим обличчям, волаючи поквапно й жалібно:

– Ось кров, володарю! Оборонялись ми! Ось кров, володарю, ось кров!..

Але не встиг договорити, як Вініцій схопив бронзовий світильник і одним ударом розбив рабові череп, потім, стиснувши свою голову руками, вчепився пальцями у волосся, повторюючи:

– Me miserum! Me miserum!.. [167]

Обличчя його посиніло, очі закотилися під лоба, піна виступила на вустах.

– Різок! – проревів урешті нелюдським голосом.

– Володарю! А-а-а-а! Змилуйся! – стогнали раби.

Але Петроній підвівся з гидливим виразом на обличчі.

– Ходімо, Хрисотемідо! – сказав. – Якщо хочеш дивитися на м'ясо, я накажу розбити ятку різника в Каринах.

І вийшов із атрію, в усьому ж будинку, прикрашеному зеленню плюща і готовому до учти, розлягалися по хвилині стогони та свист різок, які тривали майже до ранку.