Лиману? А Кирило Тур хіба вже дурніший од усіх, щоб і собі чого такого не видумав?
– Дивно мені,- каже Сомко,- як у тебе достає охоти жартовати, одважившись на смерть!
– Ех, пане мій милий!
– одвітує Кирило Тур.- Хіба ж уся жизнь наша не жарти?

Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастє! Аж глянеш - усе одна омана!

Тим-то й кидаєш її за нізащо. Та що про те балакати! Ну лиш, давай мінька на одежу.
– Ні, мій голубе сизий, сього не буде!
– Як не буде? Так оце я перед Шрамом брехуном зостанусь? А що б же ти сього не дождав! Я тілько й радувавсь, що от же,- кажу,- старий буркун побачить, що й наш брат, запорожець, не зовсім ледащо;а ти в мене й послідню радіс'іь однімаєш!
– Невже оце, щоб тілько оправдати Запорожжє перед Шрамом?
– питає Сомко.
– А то ж якого мені ще біса?
– каже Кирило Тур.- Ти ще подумаєш, що в мене на умі, як там кажуть, отчизна! Що от би то визволю своєю головою Сомка - він тепер більш потрібен… Казнає-що! Так робить тілько, хто й того не розшолопає, що своя сорочка до тіла ближче. То якби прийшлось положити голову за дітей абощо, так се було б святе діло, бо сказано: який батько дітей не жалує? А то підстав під обух голову за химеру! Ні, мій добродію, в нас на Вкраїні таких божевільних не дуже густо! А я ж хіба виродок?
– Ох, голово ти моя мила!
– каже Сомко.- Ти і в темницю приніс мені утіху! Тепер мені легше буде за правду пострадати, що правда не в одного мене живе в серці і не загине вона на Вкраїні! Попрощаймося ж, поки побачимось на тім світі! Запорожець насупивсь: - Так ти справді хочеш зостатися у сій різниці?
– Я вже сказав,- одвітує Сомко,- що чужою смертю не куплю собі волі; а що раз сказав Сомко, того й повік не нарушить.
– Так?
– питає Кирило Тур, пильно дивлячись Сомкові в вічі.
– Так!
– одвітує твердо Сомко, дивлячись на його.
– Будь же проклята оця година!
– каже тоді запорожець.- Хто в неї народиться або зачне яке діло, щоб не знав ні щастя, ні долі! Нехай човни топляться на морі!

Нехай коні спотикаються в воротях! А як кому бог пошле чесную смерть, нехай душа вертається до мертвого тіла! Проклята, проклята, проклята однині і довіку!

Прощай, брате мій рідний! Не загаюсь і я на сім мізернім світі! Обнялись і обидва заплакали. Вийшов Кирило Тур із сирої глибки, скинув із себе відлогу і швиргонув сторожам.
– Нате,- каже,- вам, іродові діти, за вход і виход! Знайте, що не кат Іванців, а

Кирило Тур приходив одвідати праведну душу! Ізнов, ідучи мимо надвірнього сторожа, кинув подушку, що була в його за спиною замість горба.
– Візьми,- каже,- собако, щоб не спати на соломі, стережучи неповинну душу! І пішов із замка. Усі по персню його пропускали. Незабаром знайшов свого побратима. Той дожидавсь його з кіньми під ветхою дзвіницею. Побратим не знав, що було на думці в Кирила Тура, як оставляв він тут його з кіньми; бо Кирило Тур сказав тілько: - Прийде до тебе чоловік і скаже: «Шукай вітру в полі!» - так саджай його на мого коня і проведи до Бугаєвого Дуба, а я вже знатиму, де з тобою злучитись. Смутно було тепер Кирилові Туру сідати на коня, що для Сомка наготовив, ще смутніш їхати до Шрама да розказовати, що вже Сомко між козацтво не вернеться. А Шрам, бідаха, жде не дождеться його під Бугаєвим Дубом на Бабичівці.

Загледівши оддалеки двох козаків, аж не встояв на місці - скочив на коня і підбіг назустріч. Як же побачив, що Сомка немає, то й голову повісив. І питав би, і питати боїться, да вже насилу зміг промовити: - А де ж Сомко?
– А ти справді пойняв мені віри?
– каже Кирило Тур.- Отак мороч людей, то будеш запорожцем!
– Кирило!
– каже Шрам.- Годі юродствовати, бо й голос тебе не слухає. Коли не вдалось, то хоть скажи чому?
– А от чому,- каже запорожець,- Сомко, коли хочеш знати, такий же дурень, як і ми з тобою. «Чужою смертю волі куповати не хочу!» Уже я йому й правду під ніс тикав, а він своє та й своє. Сказано - дурному хоч кіл на голові теши! З тим його й покинув - бодай лучче покинув свою голову!.. Прощай!
– Що ж ти тепер думаєш із собою чинити?
– спитав Шрам.
– А що ж? Уже ж бак не те, що ти. Живий живе гадає… Оце поїдемо до превражого сина Гвинтовки та вкрадемо ще раз Череванівну. Мабуть, їй на віку написано моїх рук не минути. Махнем аж у Чорну Гору та й заживемо там, п'ючи та гуляючи.

Прощайте, прощайте! І, вклонившись низько Шрамові з сином, повернув коня і полинув із побратимом до

Гвинтовчиного хутора. Аж ось наздоганяє його Петро Шраменко.
– Чого ще оцей бабський реп'ях од мене хоче?
– каже, зупинившись, Кирило Тур.
– Кирило!
– каже Шрамснко.- У тебе душа щира, козацька… - А вже ж не жидівська,- каже запорожець.
– Ми ідемо з панотцем на смерть у Паволоч.
– Боже вам поможи: діло не ледаче!
– Передай од мене два слова Череванівні, передай так, як з того світу!
– Добре,- каже Кирило Тур,- передам. А чорногорцю потиху шепче: - Знаю наперед: яку-небудь любосну нісенітницю.
– Скажи їй, що й на тім світі її не забуду!
– каже Петро.
– Добре, скажу.
– Ну, прощайте ж, братці, навіки!
– Прощай, брате,- каже запорожець,- та не забувай і нас на тім світі. Роз'їхались. Тоді Кирило Тур засміявсь да й каже: - Як-то ми тим світом завчасу порядкуємо! А там, може, чортяки так припечуть, що й усі любощі к нечистому з голови вилетять!

XVIII Тепер би то отеє треба нам їхати слідом за Шрамом і його сином, і все, що з ними діялось, по ряду оповідати; тілько ж, якби почав я виставлятиме в картинах да в речах, як той Тетеря обліг Паволоч, як хотів достати і вистинати усе місто за турбацію супротив гетьманської зверхності і як старий Шрам головою своєю одкупив полковий свій город, то б не скоро ще скончив своє оповіданнє. Нехай же останеться та історія до іншого часу, а тепер скажемо коротко, що Шрам паволоцький, жалуючи згуби паволочан, сам удавсь до Тетері і прийняв усю вину на одного себе. І Тетеря, окаянний, не усумнивсь його, праведного, як бунтовника, на смерть осудити й, осудивши, повелів йому серед обозу військового голову одтяти. Так, зогнавши з світу свого ворога, удовольнивсь, дав Паволочі впокій і одійшов із військом до свого столечного міста. Того ж року, вступаючи в осінь, о святому Сімеоні, одтято голову й Сомкові з

Васютою у городі Борзні, на Гончарівці. Брюховецький доказав таки свого, хоч послі й прийняв слушну кару од гетьмана Дорошенка: пропав під киями собачою смертю. Так-то той щирий козарлюга і піп, Іван Шрам паволоцький, і славний лицар Сомко переяславський, не врадивши нічого супротив лихої української долі, полягли од беззаконного меча шановними головами. Хоть же вони і полягли головами, хоть і вмерли лютою смертю, да не вмерла, не полягла їх слава. Буде їх слава славна поміж земляками, поміж літописами, поміж усіма розумними головами. Тут би мені й скончити свою історію про ту чорну раду, про ту запорозьку оману; да хочеться ще озирнутись на тих, що послі тої біди остались живі на світі. Одправивши по панотцеві похорони, поплакавши да пожурившись, Петро недовго загаявсь у Паволочі. Думав був піти на Запорожжє і розпродав усе своє добро, да якось і звернув мислі на Київ. Опинивсь козак коло Хмарища. Звонтпив, однак, да й дуже, ізблизившись до хутора. Ворота були не причинені: не стеріг їх Василь

Невольник. «Мабуть, ніхто не вернувсь у Хмарище!» - подумав Петро; серце занило.

Іде до хати. Квітки коло хати позасихали і позаростали бур'яном. Як ось чує - наче хто співає стиха. «Боже мій! Чий же се голос?» Біжить у хату, одчинив двері, аж так! І Леся й Череваниха - обидві в пекарні.
– Боже мій милий!
– крикнула Череваниха, сплеснувши руками. А Петро, як ускочив у хату, то й став у порога, як укопаний. А Леся як сиділа на ослоні коло стола, то так і осталась, і з міста не зворухнеться. Да вже

Череваниха почала Петра обнімати; тілько вже тепер пригортала до себе з щирим серцем, як рідного сина. Петро тепер уже сміло підступив до Лесі, обняв і поціловав її, як брат сестру; а вона аж слізоньками вмилась. Довгенько з радощів не змогли до себе прийти; плакали, сміялись, розпитовали і одне одному перебивали. Як ось - у двері сунеться Черевань. Насилу переступив через поріг од радості; тілько «бгатику!» - да й кинувсь до Петра, розставивши руки; обіймає, цілує і хоче сказати щось, і все тілько «бгатику!» - да й замовкне. Як же вже трохи вгамовались, тоді Череваниха посадила Петра на лавці і сама сіла коло його (а Леся з другого боку, і обидві держались йому за руки) да й каже: - Ну, тепер же розкажи усе по ряду, Петрусю, щоб ми знали, як отеє тебе бог спас од смерті. Нам сказано, що ти вже певно оддав з панотцем богові душу. А Черевань мостивсь, мостивсь, як би ближче було слухати; сідав і коло жінки, і коло дочки, так усе далеко і треба голову набік нагинати, щоб на Петра дивитись; далі взяв да й сів напротив його долі, підобгавши під себе ноги.
– Ну,- каже,- бгате, тепер розказуй, а ми слухаємо. От і почав Петро усе оповідати, як було в Паволочі. Не раз приймались усі плакати. Як же дойшло до прощання з панотцем, то Черевань так і зарюмав да одною рукою сльози втирає, а другою Петра придержує, щоб не казав дальш, поки переплаче. А про Череваниху да про Лесю що вже й казати! Усі злились у одно серце і в одну душу; і тяжко було всім, і якось радісно.
– Розкажіть же,- каже Петро,- і ви тепер, як ви викрутились од запорожця да добрались до Хмарища?
– Ні,- каже Череваниха,- хіба він викрутив нас із біди, а не ми викрутились од його. Братик мій узяв нас був добре в свої руки. Того ж дня ввечері, як була та безталанна рада, і почав зараз сватати Лесю за ледащицю Вуяхевича. Як ось смерком їде Кирило Тур, а за ним десятеро запорожців у двір. Показав братові якийсь перстень: «Оддавай,- каже,- мені Череваня з усім його кодлом».- «Нащо?