Вход/Регистрация
Маруся Богуславка
вернуться

Куліш Пантелеймон

Шрифт:

ДУМА ШОСТА

Не вернувсь Левко з човнамиНа лиман із моря,А вже люде дознавалиНа Вкраїні горя.Вже кругом палають села,Гонять скот, отари…Людський плач і голосіннє —Під самії хмари.Кинувсь піп з дяком у церкву,Слізно Бога просять,А піддячі не співають,Голосно голосять.Зачинивсь Господь на небіЗ усіма святими:Мабуть, люде прогнівилиВчинками лихими.Налетіла з Криму буряНа село щасливе:Гумна палять, хати граблять,Ясирять, що живе.І по-нашому говорять,Хвалячи Аллаха,Що ясир сей їм даруєЛицар-сіромаха [2] .«Не схотів, – мовляють, – з панствомВийти на Цоцору,А метнувся на купецтвоПроти договору.І Аллах, защитник правди,Покарав невірних:Оддав їх нові осадиВ руки правовірних.І Аллах, гонитель зради,Подав з неба голос:Попалив огнем осадиЩе й на нивах колос.І Аллах, помститель кривди,Простер з неба руку,І пійшли гуртом єхидиУ ясирну муку.Через лютих людоморівІ благих карає:На Цонорі, мов на морі,Хляби одверзає.Позирнувши в ті безодні,Сліпнуть ваші очі,Обіймає і хоробрихПополох жіночий.І Зулуш, кому в лицарствіРівного немає,Головою наше царство,Порту прославляє…» [3]

2

Що татаре по-нашому насміхались із нашого люду, про се писав ще в XVI столітті знакомитий колонізатор Фастова, воювник і політик, біскуп київський Юзеф Верещинський.

3

Преславний коронний гетьман Жовковський зветься в турецьких літописях Зулуш. Голову його, стяту на Цоцорі, повішено в Стамбулі під тими ворітьми, що по ним турецьке царство прозвало себе Високою Портою, Блискучою Портою і Щасливими Ворітьми.

ДУМА СЬОМА

І
І чує се немов крізь сон старенька,І трусяться у неї руки й ноги.Тремтить, як лист, Маруся молоденька,Поблідли щоки й губи у небоги.«Аллах! Велик єси в твоїй щедроті, —Промовив бородатий татарюга, —Тепер ходитиму я ввесь у злоті:Се падишаху Роксолана друга,Гаремне божество, відрада у турботі».
II
Спасибі, кобзарі, вам за співаннєПро дивну красоту, якої звіку,Мовляли, бачити і без коханнєНе снилось-бо й вві сні ще чоловіку!Я серцем віщим чув, що тільки в нашійСпівочій серед сліз гірких пустиніТак народиться, чого ще очіЛюдські не бачили на Україні.І серце привело мене д' оселі очей.
III
Попаде! З радощів тобі признаюсь»Що я – твій брат Івась. Мене вхопилиСічовики в ясир, і я збираюсьДавно побачить сей куточок милий,Сю старосвітську низькорослу хату,Де ти мене, маленького, учила,Як слухать матері, коритись тату,Де мати няньчила мене, пестила,І спатки на руках односила в кімнату». —
IV
«Івасю! Братику!.. Про що ж лякаєшСловами нас ти хижими й звичаєм?Хіба ж не бачиш лиха і не знаєш,Що й так уже душі в собі не маєш?О! Як же се Господь із рук поганськихТебе ослобонив? А ненька з горя…» —«Поганських, навісна? Ні, з християнських!Бо не орда була то із-над моряНабігла, а свої у башликах татарських». —«Як? Що?.. Кажи-бо! Я мов зо сну чую», —«Кажу тобі, попаде; повбиралосьТатарами козацтво. Гната ШуюЯ й знав: бо вже не раз мені траплялосьСидіти в нього на коні і в полеЗ ним із села летіть по-запорозьки,«Гала! Гала!» – кричать, а я, на гореНещасній матері, прибіг і «коськи»Прошусь. Він і продав мене в ясир за море». —
VI
«Як! Що ти кажеш? Він? Та він же в ченціЗбирався цілий вік!» —«Воно й не шкодить,Як биті талярі бряжчать в кишеньці:Такий-то й монастир скоріш знаходить». —«Так ти оце з неволі вже втікаєш»? —«Ні, там-то й воля: там моя домівка.» —«О, що ти кажеш! Нащо нас лякаєш?Хіба ж бо з турчином, з ордою накладаєш?!» —
VII
«Не накладаю, ні! Бо я між нимиНемов на світ удруге народивсяІ думками про божество святими,І правдою без хиби просвітився.Аллах один; нема у нього роду.Всесилен він, не требує підмоги;Цурається мерзенного народу,Що оббиває у царів порогиІ вносить прах земний в небеснії чертоги». —
VIII
«Коли ти думками святими справдіТам просвітивсь, то дай же нам зашитуВід татарви у нашій рідній хаті,Щоб не спліндровано нас, не побито». —«О, ні! Нехай джавур горить-палаєІз ідольством своїм гидким, мізерним;Нехай огонь зрадливих пожирає,Що роблять кривди праведним, спасеннимІ правовірникам серця возвеселяє»! —
IX
«Мій братику!..» —«Попаде! Нас навікиРозділено з тобою. Ся хатинаМені сестра й рідня; а ви, калікиУмом, чужі мені, немов скотина». —«Так хоч хатину пощади святую,Де вмерла мати, по тобі журившись»! —«Ні, я по-свойому її вшаную:Мов дух, перед Аллахом засвітившись,Нехай перелетить в обитель неземную!
Х
Там сльози матері, як Божі зорі,Засяють у мене перед очима,Як серцем потону в блаженстві, в моріСеред утіх, достойних серафима.А на землі – земне…Моя царице!Сідай зо мною на коня-бахмата,Полинемо в Стамбул удвох, як птиця.Нехай горить стара, мізерна хата:Ти матимеш таке, про що тобі й не сниться».
XI
У попаді в очу позеленіло…Дочка, татарин, божники з богами,Усе пішло кругом і зашуміло,Мов гай густий під бурею-вітрами…Кудись вона біжить чи завірюхаЇї на дикі крила підхопилаІ мчить крізь полом'є та дим, і духаУ грудях бідолашних захопилоІ серце, й пам'ять, мов у морі, потопило.

ПІСНЯ ДРУГА

ДУМА ПЕРВА

Смерте, бабо-сповитухо,Лікарю людський останній!Ти одна нам гоїш духаВ нашій долі безталанній.Утомившись закриватиВ Богуславі людям очі,Димом сховища сповнятиІ душити крик жіночий.Понагачувала трупуПовні сіни коло хатиТа й пійшла живого лупу [4] В дикім полі доглядати.І забула про единуНепридушену людину,Мов у полі на роздолліПро нескошену билину.Не билина в чистім поліЗ-під коси твоєї встала:Сирота стара в недоліПам'ять-розум утеряла.Підвелась і по пустиніДиким поглядом блукала…Опинившись на могилі,Серед степу промовляла:«Де се я, і що се з намиСталось-приключилось?Ні світлиці, ні кімнати…Се мені приснилось.Се я сплю… О, як же серцеТяжко замирає!..Степ, могила… і кривавеСонечко сідає.У димах сідає сонцеЧи в кров поринає?Вітер з полом'єм по полю,Мов по морю, грає.Ні села кругом, ні духа…Скрізь галки літають,І собаки, мов на звіра,Скиглять-завивають.Що ж се за пожежа сталасьСеред України?Потонуло все, почезло…Нігде ні хатини!О, невже б то се татареНаших позаймали,Села й ниви попаливши,У полон погнали?Ні! Під дзвоном королівськимСплю я на могилі…Чи то ж люде, як горіли,В дзвона б не дзвонили?Задзвоню, чи не прокинусь…» —

4

У автографі – трупу. Це очевидна описка: у попередній редакції маємо лупу. – Ред.

Конец ознакомительного фрагмента.

  • 1
  • 2

Ебукер (ebooker) – онлайн-библиотека на русском языке. Книги доступны онлайн, без утомительной регистрации. Огромный выбор и удобный дизайн, позволяющий читать без проблем. Добавляйте сайт в закладки! Все произведения загружаются пользователями: если считаете, что ваши авторские права нарушены – используйте форму обратной связи.

Полезные ссылки

  • Моя полка

Контакты

  • chitat.ebooker@gmail.com

Подпишитесь на рассылку: