Шрифт:
ДУМА ШОСТА
2
Що татаре по-нашому насміхались із нашого люду, про се писав ще в XVI столітті знакомитий колонізатор Фастова, воювник і політик, біскуп київський Юзеф Верещинський.
3
Преславний коронний гетьман Жовковський зветься в турецьких літописях Зулуш. Голову його, стяту на Цоцорі, повішено в Стамбулі під тими ворітьми, що по ним турецьке царство прозвало себе Високою Портою, Блискучою Портою і Щасливими Ворітьми.
ДУМА СЬОМА
І
І чує се немов крізь сон старенька,І трусяться у неї руки й ноги.Тремтить, як лист, Маруся молоденька,Поблідли щоки й губи у небоги.«Аллах! Велик єси в твоїй щедроті, —Промовив бородатий татарюга, —Тепер ходитиму я ввесь у злоті:Се падишаху Роксолана друга,Гаремне божество, відрада у турботі».II
Спасибі, кобзарі, вам за співаннєПро дивну красоту, якої звіку,Мовляли, бачити і без коханнєНе снилось-бо й вві сні ще чоловіку!Я серцем віщим чув, що тільки в нашійСпівочій серед сліз гірких пустиніТак народиться, чого ще очіЛюдські не бачили на Україні.І серце привело мене д' оселі очей. III
Попаде! З радощів тобі признаюсь»Що я – твій брат Івась. Мене вхопилиСічовики в ясир, і я збираюсьДавно побачить сей куточок милий,Сю старосвітську низькорослу хату,Де ти мене, маленького, учила,Як слухать матері, коритись тату,Де мати няньчила мене, пестила,І спатки на руках односила в кімнату». —IV
«Івасю! Братику!.. Про що ж лякаєшСловами нас ти хижими й звичаєм?Хіба ж не бачиш лиха і не знаєш,Що й так уже душі в собі не маєш?О! Як же се Господь із рук поганськихТебе ослобонив? А ненька з горя…» —«Поганських, навісна? Ні, з християнських!Бо не орда була то із-над моряНабігла, а свої у башликах татарських». —«Як? Що?.. Кажи-бо! Я мов зо сну чую», —«Кажу тобі, попаде; повбиралосьТатарами козацтво. Гната ШуюЯ й знав: бо вже не раз мені траплялосьСидіти в нього на коні і в полеЗ ним із села летіть по-запорозьки,«Гала! Гала!» – кричать, а я, на гореНещасній матері, прибіг і «коськи»Прошусь. Він і продав мене в ясир за море». — VI
«Як! Що ти кажеш? Він? Та він же в ченціЗбирався цілий вік!» —«Воно й не шкодить,Як биті талярі бряжчать в кишеньці:Такий-то й монастир скоріш знаходить». —«Так ти оце з неволі вже втікаєш»? —«Ні, там-то й воля: там моя домівка.» —«О, що ти кажеш! Нащо нас лякаєш?Хіба ж бо з турчином, з ордою накладаєш?!» —VII
«Не накладаю, ні! Бо я між нимиНемов на світ удруге народивсяІ думками про божество святими,І правдою без хиби просвітився.Аллах один; нема у нього роду.Всесилен він, не требує підмоги;Цурається мерзенного народу,Що оббиває у царів порогиІ вносить прах земний в небеснії чертоги». — VIII
«Коли ти думками святими справдіТам просвітивсь, то дай же нам зашитуВід татарви у нашій рідній хаті,Щоб не спліндровано нас, не побито». —«О, ні! Нехай джавур горить-палаєІз ідольством своїм гидким, мізерним;Нехай огонь зрадливих пожирає,Що роблять кривди праведним, спасеннимІ правовірникам серця возвеселяє»! —IX
«Мій братику!..» —«Попаде! Нас навікиРозділено з тобою. Ся хатинаМені сестра й рідня; а ви, калікиУмом, чужі мені, немов скотина». —«Так хоч хатину пощади святую,Де вмерла мати, по тобі журившись»! —«Ні, я по-свойому її вшаную:Мов дух, перед Аллахом засвітившись,Нехай перелетить в обитель неземную! Х
Там сльози матері, як Божі зорі,Засяють у мене перед очима,Як серцем потону в блаженстві, в моріСеред утіх, достойних серафима.А на землі – земне…Моя царице!Сідай зо мною на коня-бахмата,Полинемо в Стамбул удвох, як птиця.Нехай горить стара, мізерна хата:Ти матимеш таке, про що тобі й не сниться».XI
У попаді в очу позеленіло…Дочка, татарин, божники з богами,Усе пішло кругом і зашуміло,Мов гай густий під бурею-вітрами…Кудись вона біжить чи завірюхаЇї на дикі крила підхопилаІ мчить крізь полом'є та дим, і духаУ грудях бідолашних захопилоІ серце, й пам'ять, мов у морі, потопило. ПІСНЯ ДРУГА
ДУМА ПЕРВА
4
У автографі – трупу. Це очевидна описка: у попередній редакції маємо лупу. – Ред.
Конец ознакомительного фрагмента.