А той стоїть… З ким це вона забалакалась? Либонь Прокiп Кандзюба? Таки вiн. Он вийшла на порiг Маланка та й сховалась назад… Хай дiвка постоїть з хазяйським сином… Гляди, щоб не засватав. Ха!.. Аякже!..

Андрiй пiдiйшов до хати. Крива, похилена халупка, з чорною стрiхою i бiлими стiнами, стояла помiж закинутих, з забитими вiкнами осель, колись побудованих фабрикою для робiтникiв, i здавалась чимсь живим i теплим серед холодних мерцiв. Бiля хати сiрiли скопанi грядки, од ворiт до порога вела стежечка. Зате сусiднi городчики були повнi смiття i грузу; необроблена земля їжилась торiшнiм бадиллям, i на чорних руїнах завжди сидiло вороння.

Андрiй застав Маланку покiрливу й ласкаву, як завжди по службi божiй. Значить, вона лаятиме його сьогоднi не так, як в будень, а з солодкою усмiшкою i нiжними словами. Поглядаючи скоса на щiльно стуленi жiнчинi вуста, вiн з побiльшеною жвавiстю скинув з себе свиту i розсiвся на лавi, як пан. Га! Хiба вiн не господар у своїй хатi! Проте Андрiй плекав таємну надiю, що все минеться якось i жiнка не зачепить.

Та саме в той мент, здiймаючи з мисника миску, Маланка скинула на нього оком.

–  Нанявся?

"О! таки починається!" - подумав вiн, але удав невинного.

–  Що?

–  Чи нанявся в економiї,питаю?

Ач, невiрна баба: i знає, що не був я там, а питає.

–  Ат, дай ти менi спокiй з тою економiєю… не те у мене на мислi тепер. Он, казав Гудзь-швидко са-харню будуватимуть.

–  Слухай, серце. Гудзя, слухай, Андрiйку… якраз почепиш торби, та й менi доведеться…

Вона стулила сухi губи i зняла очi до стелi! Що ж! вона мовчить, бо у свято грiх лаятись, але коли б усiм тим, що плещуть про фабрику, покорчило язики, то це було б дуже добре. Фабрика, фабрика, а де вона? Ну, була фабрика, а хто мав користь з неї? Мендель. Може, неправда? Може, не в Менделя лишав вiн заробiток? Що вони мають, чим живi? У неї вже руки посохли од працi, вона вже жили з себе висотала, аби не здохнути, прости господи, з голоду…

I вона совала йому перед очi сухi i чорнi, немов залiзнi, руки, голi до самого лiктя.

Бо чоловiк не заробить, ой не заробить, серце моє. Вiн думає про пиво, а про те нi гадки, що…

I пiшло. Вона йому вичитувала, вона його сповiдала, вона кропила його, пiдкурювала i садила чортами так обережно, так делiкатно, як тiльки можна було в недiлю, по службi божiй, а вiн, червоний, немов варений рак, спочатку мовчав, а далi й собi почав верещати тонким i надiрваним голосом.

Врештi перемiг.

–  Тьху, тьху, тьху! Тричi тьху на твою землю! Хай вона тобi западеться! Не наймуся я й не буду в землi ритися. Вона витягла з мене усi сили та й пустила на старiсть голого. Тьху, ще раз тьху на неї…

Тодi Маланка стала, як стовп i зняла руки до неба.

–  Що ти кажеш, непритомний! Та ти ставай на колiна та цiлуй її…їж її, землю святу, вона тебе годує… вона тебе й сховає, чоловiче…

Вона стала бiла як бiль i справдi налякалася.

Хмару розбила ластiвка. Вбiгла Гафiйка, сквапно ховаючи щось за пазуху. Оте чисте, виплекане, немов вилизане матiр'ю звiрятко, таке туге, як пружина, з круглими бронзовими руками й ногами, в золотих волосинках, ота весняна золота бджiлка вкинула в хату щось таке, вiд чого бiлi стiни пiд низькою стелею осмiхнулись, голуб перед образами крутнувсь на нитцi, i козаки з чччервоного паперу, налiпленi на стiнах, узялися в боки.

–  Мамо, давати обiдати?

–  Давай, давай, Гафiйко… - Маланка зразу одiйшла.
– Та чого ти крутишся по хатi, мов дзига? Так i миски поб'єш. I в церквi усе крутилася та оглядалася…

–  Та його не було в церквi.

–  Кого - "його"?

–  Та то я так…

–  Що тобi, дiвко, сьогоднi: мало борщу не перекинула.

–  Страх, розказує, яке дiялось: народу, каже, як на вiйнi, сила-силенна…а кiннi наступають, душать."Розходьтесь", гукають. А тi: "Не пiдемо, давай нам наше… ми за правду".

–  Та хто розказує?

–  Марко… недавно прийшов з Адесу…

–  Гущин? Кажуть - пiймавсь на злодiйствi, посидiв у тюрьмi та й привели сюди на втiху старому батьковi.

Гафiйка спалахнула.

–  Брехня! То люди брешуть. Вiн нiчого не крав, от їй же богу!

–  Та цить же ж бо!
– гукнув Андрiй.
– Яке там злодiйство! Менi урядник розказував, як я ходив на пошту. Вiн, Гуща отой, не крав, а народ бунтував. Такому б, врядник каже, у тюрмi гнити, а не на волi бути…

–  Та їх там, тату, кривдили…

–  Що ти тямиш!.. От нехай лиш побачу, що вiн тут ману пускає та книжки людям читає - зараз руки назад та й до врядника.

–  Оце напалися… не знають самi за вiщо…

–  А тобi що? Ти менi з ним - гляди - не приставай, бо як побачу, пане добродзею, то…

Але вiн не скiнчив: саме в той мент, як Гафiйка нагнулася, щоб вийняти з печi горщик, з-за пазухи висунулась в неї книжка i впала додолу. Гафiйка покинула горщик, вхопила книжку i, вся червона, з очима, повними слiз, прожогом вибiгла в сiни. Андрiй перевiв здивований погляд на Маланку.