Вийняв з штанiв важкий портсигар, теж офiцерський, зважив його в руцi i закурив папiроску.

Зелене свiтло од лампи м'яко зливалось з рожевим, що стiкало з-пiд образа у кутку, новi гудзики на гiмназичнiй шинелi горiли, як самоцвiти, а синiй дим папiроски хвилював легко у теплiм затишку хати. Доря знову бубонiв за дверима.

Карпо Петрович зняв з етажерки шинелю i м'яв у долонi сукно.

–  Матерiал добрий, здається… i пошив непогано… Вiн любовно погладив шинелю i знову повiсив на мiсце.

–  Ах, який Доря смiшний! Одягся вранцi, наклав картуз i став на порозi у моїй спальнi. А я була ще в сорочцi, тiльки що встала, та як крикну з переполоху, що хтось чужий увiйшов… Потому ми довго смiялись…

–  Скiльки взяв Шмуль за картуз?

–  Рубель двадцять оддала… Божився, що втратив тридцять копiйок…

–  Ах, сучий син… Бiльше рубля не треба було давати. Де ж той картуз?

Вона подала йому його, знявши обережно з стiни, де висiв образ, а вiн довго любувався новим срiблом листочкiв - незрозумiлим i таємним для нього символом шкiльної мудростi.

Потому їх очi стрiлись й засяли, порозумiвшись без слiв.

–  Хе-хе! Як, шельма, скоро рiшив задачу!

–  Хi-хi… i з географiї п'ять.

Їх ще бiльше тiшило те, що вiце-губернаторський син дiстав лиш пару.

Доря прийшов сказати добранiч.

Вони лишились самi.

Тодi Карпо Петрович нетерпляче накинувсь на жiнку:

–  Показуй, що ти купила?

Але Сусанна i сама вже виймала з-пiд подушки дарунок. Опустилась на помiст серед бiлих хвиль сукнi, i пiд важкими грудьми у -неї сухо затрiщала пружина.

Вiн теж з скрипом чобiт присiв бiля жiнки, мало не задихнувшись од солодкого запаху пудри з її лиця.

Нарештi бляшаний пароходик вислизнув з рук i поплив по помостi, поринаючи носом, немов на хвилях, та сповняючи хату гострим дирчанням металу.

–  Як, ти думаєш, Карпе, Дорик буде радий?

Карпо Петрович не одповiв нiчого. Вiн мовчки стежив за пароходом i, коли той зачепився за нiжку стiльця, одчепив та пустив далi. Потому ще раз накрутив.

–  Прийми свiй хвiст!
– нетерпляче гукав на жiнку, коли пароходик ткнувсь носом в її спiдницю.
– Розсiлась!..

Вiн навiть лазив за ним по помостi.

Сусанна сидiла щаслива, одкривши зiпсованi зуби, вся в тiнях од широкого кола волосся, на двi третини чужого.

Пароходик дирчав.

Врештi Карпо Петрович звiвся на ноги. Перевiв очi од цяцьки на жiнку i презирливо плямкнув губами.

–  Ет, чорт зна що…

–  Як чорт зна що?
– здивувалась Сусанна.

–  Авжеж… Не пристало йому забавлятись цяцьками.

–  Багато ти знаєш поза своїм участком. Ти б подивився, як Доря ще й досi одягає свої ляльки. А вiн - "чорт знає що"!

Сусанна од невдоволення скисла й осiла, як тiсто в дiжi.

–  Цiкаво, що ти придумав?

Карпо Петрович раптом засяв. Лице його освiтила добра усмiшка, i тепло спахнули очi.

–  Я йому цяцьки не подарую… Я для нього таке придумав…

Вiн навiть урочисто пiдняв палець в важкому перснi.

–  Я для нього таке придумав, що… Фу-ти, ну-ти! Запам'ятає до смертi. Навiть вiце-губернаторський хлопець не зможе того побачить, що я покажу Дорi… Нехай…

–  Та не тягни ж бо…

–  Нехай має чим згадувать батька. Буде старий - унукам розкаже… От, скаже, був я дитиною ще, а мiй покiйний батько…

–  Карпе! Ну, чому ти не скажеш одразу? Сусанна аж пхинькнула з нетерплячки.

Тодi Карпо Петрович наблизився до неї, витяг червону шию, нащось знизив голос до шепотiння:

–  Я повезу його завтра дивитись, як будуть вiшать.

–  Ах, ах!
– налякалась Сусанна.
– Як можна дитину…

–  "Дитину, дитину"… - перекривився Карпо Петрович.

Власне дитину. Хiба йому не цiкаво? Дитина ще краще затямить. Треба, щоб вона мала враження, щоб в неї лишились згадки на цiле життя. А вона думає як? Гладити по головцi та тримати бiля спiдницi?

Вiн вже кричав i своїм криком вганяв в м'яке тiло Сусанни свiй план.

–  Ви-хо-ву-вать треба!..

–  Ах, ах!
– вона зiтхала i витрiщала очi на чоловiка.
– А може, й справдi! Нехай би побачив. Нi, таки справдi нехай би… Чи ще доведеться удруге. Скiльки є дiтей: i в казначейшi, i в полiцмейстера… а нiхто не побачить, лиш Доря…

Вона звикла до думки. Подумати тiльки: подивитись, як будуть вiшать людину. Вона i сама б хотiла. Ах, Дорька, щасливий…

Забувала про Дорьку i всi думки звернула на себе. їй було гiрко. Прожила на свiтi до тридцятого року, а нi разу не довелося нiчого такого побачить. Хiба Карпо коли подумав про неї? Сиди цiлий вiк в кухнi, бабрайся у помиях i нiколи тобi нi приємностi, нi розваги…