Шрифт:
Усі (гукають за Адамом, аж по раю луна іде).
Слава господеві нашому, слава!Вовіки і віки – слава!Адам. Амінь!
Усі. Амінь!
Насуває над раєм біла, як сніг, хмара і почина спускатися на землю білими крупами.
Адам. Манна пада! Манна пада! Господь посилає нам манну. Ходімо підкріплятися нею.
Усі розходяться в різні сторони. Адам і Єва, узявши дві чималих лушпаїни з горіхів, почали у їх збирати манну, а назбиравши повні, посідали рядком під деревом і почали їсти.
Єва. Ну й чого-то така смачна манна оця? Уживаєм щодня, а не докучає!
Адам. Бо господній се хліб… його воля свята!
Єва. А по правді скажи: чи тебе не кортить коли-небудь чого й іншого з'їсти?
Адам. І на думці нема. Та й чого?
Єва. Як чого?
Хіба в нас у раї їстівне не росте?Он куріпка – дивись; молочай он буя;А козельці заглядають аж в очі!Або – он, на кущі, – як пасльон почорнів?Аж сміються виноградові грона!Адам.
Та й дурниця яка в твою голову йде!Тож – живе, а живого господьЗаказав нам ніколи не їсти.Єва.
Та я чула про се. Тільки дивно мені:Нащо ж волю господь на усе нам подав,Попустив, що захочем робити?Адам.
Ну, то що? Волю – дав, а проте – наказав,Як отут нам поводитись треба,Щоб не вскочити в гріх.Єва.
Ото й дивно мені!Коли воля – то на все уже воля.А то: воля – одно, а закон – не даєЇй широко розпросторити крила:І те можна, і те, а до того – то й зась!Бо закон не велить, щоб не вскочити в гріх…Задля чого ж оце, розкажи ти мені?Адам (хитаючи головою).
Єво, Єво! Що це ти, нерозумная, плещеш?Щось недобре в душі твоїй коїться, Єво!Єва (сумно).
Не втаюсь: там щось є,Щось непевне заклюнулось в неїІ полоха спокій мій, і спать не дає.Чудні сни мою душу лякають щоночі!..От і вчора: приснилось мені,Що стоїш ти отам – на поляніГордий силою, що у тебе вонаТак і скаче із очей твоїх чорних,Так і прище з усії постанови —Владних рук, бистрих ніг і високого стану.І та сила твоя так і тягне мене,Так і вабить під захист могучий…Там, – здається мені, – не боятимусь яАнічого на світі; від всього заборонеОта сила твоя і… щаслива, до тебе горнуся,Заглядаю у вічі огненні твої,Припадаю до високої груді,Щоб спочити край серця твого,Що так шпарко підкидається – б'ється…І от, – чую, – як та ласка мояПрокрадається в душу до тебеІ пестить починає її,І голубити тихим спокоєм…І мене ти на руки береш,І колишеш тихесенько – тихо…Адам прикро та ласкаво задивляється на Єву.
І заснула під тим доглядом я.Вже не знаю, чи довго я спала, чи ні,Тільки разом, мов шпигнув хто, – проснулась…Коло мене тебе вже нема,Якась неміч мене всю посіла,Пов'язала мої руки і ноги,Не дає очам глянути ясно!У душі – страх піднявсь, серце – жаль навернувІ несказана туга насіла…Чую я – пропадає навіки те щастя моє,Що воно вже ніколи не вернеться знову!Адам з жалем дивиться на Єву.
І від ляку й жаху разом кинулась я…Ти лежиш на своєму ліжковіЙ тихо спиш… На великую силуПеретерпіла я отой страх і той сон,Поки знову заснула… Не знаю,Що ясує цей сон?Адам (понуро).
А чи молишся тиЩиро богові, як спати лягаєш?Єва.
Як і завжди – молюсь.Адам (зітхнувши).
Ох, молися!.. Молись,Бо тебе се лукавий доводе до сього.Єва.
А лукавий – то хто? Ти де бачив його?Адам.
Хоч не бачив, оже знаю про його.Єва.
Кажеш: знаю? Розкажи ж ти мені,Покажи, щоб я знала, кого стерегтися.