Безугавний, нестерпний біль, що, здається, шматує його тіло.

Щось гаряче потекло йому по животі.

Він обпудився.

Джонні відвернув обличчя до стіни й заплакав.

Через десять днів після першої операції і за два тижні до того, як мала відбутися наступна, Джонні читав книжку — «Все президентське військо» Вудворда та Бернстайна, — а тоді підвів очі й побачив на порозі палати Сейру, що стояла й нерішуче дивилася на нього.

— Сейро, — мовив він. — Невже це ти?

Вона уривисто зітхнула.

— Так. Це я, Джонні.

Він відклав книжку й поглянув на Сейру. Вона була в гарній ясно-зеленій полотняній сукні й тримала перед собою, наче щит, невелику коричневу сумочку із застібкою. Коси вона тепер зачісувала на проділ, і це їй дуже личило. Та Джонні відчув гострий і болісний укол ревнощів: цікаво, це вона сама придумала чи отой чоловік, з яким вона живе і спить? Вигляд вона мала чудовий.

— Заходь, — сказав він. — Заходь, сідай.

Вона перейшла палату, і раптом Джонні побачив себе її очима — худющого, трохи скособоченого в кріслі біля вікна, з ногами, простягнутими на подушечці, в капцях і дешевенькому лікарняному халаті.

— Як бачиш, я вбрався у смокінг, — мовив він.

— У тебе добрий вигляд.

Сейра поцілувала його в щоку, і в його пам’яті, наче швидко тасовані карти, сяйнули десятки спогадів. Вона сіла в крісло напроти, схрестила ноги і обсмикнула на колінах поділ сукні.

Вони дивились одне на одного й мовчали. Джонні бачив, що Сейра дуже знервована. Якби хтось підійшов ззаду й торкнув її за плече, вона б, певно, аж підскочила.

— Я не знала, чи варто приходити, — озвалася вона, — але мені хотілося цього.

— Я радий, що ти прийшла.

«Ми наче незнайомі люди в автобусі, — похмуро подумав він. — Невже нам нема чого сказати одне одному?»

— Ну, то як ти тут? — спитала Сейра.

Джонні всміхнувся.

— Я побував на війні. Хочеш побачити мої бойові шрами?

Він одгорнув з колін поли халата й показав синусоїдальні розрізи, що вже почали загоюватись. Проте були ще червоні й стягнуті швами.

— О боже, що це вони з тобою роблять?

— Пробують знов стулити докупи Товстуна-Коротуна, що впав зі стіни, — відказав Джонні. — Вся королівська кіннота, вся королівська піхота і вся королівська медицина. Отож, мабуть… — І тут він замовк, бо побачив, що Сейра плаче.

— Не треба так говорити, Джонні, — промовила вона крізь сльози. — Прошу тебе, не говори так.

— Пробач. Це ж просто… Я невдало пожартував.

Чи так? Чи він справді хотів відбутися жартом, чи то була спроба сказати: «Дякую, що прийшла мене навідати, вони тут ріжуть мене на шматки»?

— Як ти можеш? Невже можна цим жартувати? — Вона дістала із сумочки паперовий носовичок і втирала ним очі.

— Не дуже часто. Мабуть, це тому, що побачив тебе… Захисна реакція, Сейро.

— Вони тебе звідси випустять?

— Можливо, зрештою випустять. Тут, як колись у давнину, треба пройти крізь томагавки. Читала про це в книжках? Якщо залишуся живий після того, як кожний індіанець із племені вдарить мене томагавком, відпустять на волю.

— Цього літа?

— Ні-ні… не думаю.

— Пробачити собі не можу, що все це сталося, — промовила Сейра так тихо, що Джонні ледве почув її. — Думаю, думаю… як могло б бути… ночами не сплю. Коли б я не з’їла ту кляту сосиску… коли б ти не поїхав, а зостався в мене… — Вона похитала головою і подивилася на Джонні почервонілими від сліз очима. — Здається, іноді не буває ніяких шансів.

Джонні всміхнувся:

— Два нулі. Свій номерочок. Гей, а ти пам’ятаєш? Я ж таки впорав те колесо, Сейро!

— Авжеж. І виграв п’ятсот із чимось доларів.

Джонні дивився на неї, усе ще всміхаючись, але тепер усмішка його була збентежена, майже вражена.

— А хочеш, скажу тобі одну кумедну річ? Мої лікарі вважають: можливо, я вижив тільки тому, що колись у дитинстві уже мав травму голови. Та я нічого такого не можу пригадати, і батько з матір’ю не пригадують. Одначе щоразу, як я про це думаю, в пам’яті мені зринає оте «Колесо Фортуни», і ще якийсь дух, наче палена гума.

— Може, ти вже попадав в автомобільну катастрофу… — невпевнено припустила Сейра.

— Та ні, навряд. Але схоже, що те колесо було мені як застереження… а я на нього не зважив.

Сейра трохи посунулась у кріслі й ніяково сказала:

— Не треба, Джонні.

Він знизав плечима.

— Чи, може, я просто зужив за один вечір своє щастя на чотири роки наперед… Але ти поглянь, Сейро. — Обережно, болісно він зняв одну ногу з подушечки, зігнув її в коліні під прямим кутом, а тоді знову випростав і поклав на подушечку. — Можливо, вони таки стулять докупи Товстуна-Коротуна. Коли я опритомнів, я такого не міг, і випростати отак ноги теж не міг.