— Ми недовго, — сказав він і негайно поставив чайник на вогонь.

Люсі подумала, що їй іще ніколи не траплялося гостювати у такому милому гніздечку. Це була невеличка, суха, чиста печера із червонястого каменю. На долівці лежав килимок, на ньому розмістилися два невеличких кріселка. («Одне — для мене, а друге — для гостя», — пояснив пан Тамнас.) Крім того, тут стояв стіл, а поруч із ним сервант. У коминку палав вогонь і на стіні, просто над коминком, висів портрет старого сивобородого фавна. У кутку Люсі побачила двері і подумала, що вони, певно, ведуть до спальні пана Тамнаса. На іншій стіні висіла полиця, а в ній повно книг. Поки пан Тамнас споряджав стіл до чаювання, Люсі розглядала книги. Вони мали назви на кшталт: «Життя і твори Силена», або «Німфи та їхній шлях», або «Люди, ченці та лісники: Студії популярних легенд», або «Людина — це міт?».

— Ласкаво прошу, донько Єви! — мовив фавн.

Ох, яка це була щедра гостина! На столі красувалися гарні бурі яєчка, м'якенько зварені, по одному для кожного, і грінки зі сардинками, і грінки з маслом, і грінки з медом, та ще бабка, полита цукровою помадкою. Врешті Люсі всього покуштувала і фавн почав розповідати дивовижні історії про лісове життя: про нічні танки під опівнічним місяцем, коли німфи, що живуть у струмках, та дріади, що живуть на деревах, виходять потанцювати із фавнами; про тривале полювання на білого як молоко оленя, який виконує бажання того, хто його упіймає; про розкішні учти і пошуки скарбів разом із дикими червоними гномами у глибочезних підземних копальнях та печерах; а далі про літо, коли ліси потопали у зелені і коли їх на своєму гладкому віслючку відвідував старий Силен, а інколи й сам Вакх, і коли у струмках текло вино замість води, а весь ліс на цілі тижні поринав у святочні веселощі.

— А тепер у нас зима, завжди, — додав він похнюплено. І щоб якось підняти собі настрій, витягнув зі шухляди серванта дивовижну маленьку флейту, яка виглядала так, наче була зроблена зі соломи, та й заграв. І від тієї музики Люсі хотілося то плакати, то сміятися, то танцювати, а то й дрімати — все нараз. Пройшла, мабуть, не одна година, коли дівчинка врешті прийшла до тями і сказала:

— О пане Тамнасе, страшенно шкода Вас перебивати, бо мені так подобається ця мелодія, але справді, я мушу йти додому. Я ж зайшла сюди лише на кілька хвилин.

— Тепер пізно про це говорити, — промовив фавн, опустивши флейту на долівку, і з жалем похитав головою.

— Запізно? — перепитала Люсі, налякано підскочивши. — Про що Ви? Мені вже пора додому. Там усі будуть хвилюватися, що зо мною щось сталося.

Але тієї ж миті вигукнула:

— Пане Тамнасе! Що трапилось? — бо карі очі фавна наповнили сльози, струмочками потекли по щоках і закрапали з кінчика носа. Фавн сховав обличчя у долоні і захлипав.

— Пане Тамнасе! Пане Тамнасе, — стривожено кинулась до нього Люсі, - годі! Годі! Що таке? Вам погано? Дорогенький пане Тамнасе, скажіть мені, у чому річ?

Але фавн заходився ридма, ніби серце його розривало важке горе. Люсі підійшла до нього, обійняла і простягла свого носовичка, та це його зовсім не заспокоїло. Він лиш узяв хустинку і приклався до неї. Сльози текли ручаєм і хустинка умить змокріла, відтак фавнові доводилося кожен раз її викручувати. Люсі стояла поруч, глибоко збентежена.

— Пане Тамнасе! — врешті крикнула Люсі йому на вухо, добряче його струсонувши. — Доста! Припиніть негайно! Чи ж не соромно? Такий великий фавн. Чого це Ви так розридались?

— Ой-ой-ой! — примовляв пан Тамнас. — Плачу, бо я такий поганий фавн.

— Я зовсім не думаю про Вас, що Ви поганий, — сказала Люсі. — Гадаю, що Ви дуже добрий фавн. Ви наймиліший з усіх фавнів, яких я будь-коли стрічала.

— О-хо-хо, Ви б так не казали, якби знали, — відказав пан Тамнас поміж схлипуваннями. — Ні, я поганий фавн. Думаю, від створення світу не було гіршого за мене.

— Але що Ви вчинили? — спитала Люсі.

— Мій старенький батько, — мовив пан Тамнас, — це його портрет, ось там над коминком, — він ніколи б не зробив такого.

— Чого? — спитала Люсі.

— Того, що зробив я, — відповів фавн. — Пішов служити до Білої Чаклунки — ось що я наробив. Вона мені платить.

— Біла Чаклунка? А хто вона?

— Як, Ви не знаєте? Вона цілу Нарнію тримає під каблуком. Вона наслала сюди вічну зиму. Зима, зима, а святий Миколай усе не приходить і не приходить. І ніколи не наступає Різдво! Подумати тільки!

— Жахливо! — зіщулилась Люсі. — Але за що вона Вам платить?

— Оце найгірше, — відповів пан Тамнас із глибоким зітханням. — Я викрадаю для неї дітей, ось хто я такий. Погляньте на мене, донько Єви. Чи повірите, що я той, хто, зустрівши в лісі бідне невинне дитя, яке ніколи не заподіяло б мені жодної шкоди, вдає, що хоче з ним заприятелювати, запрошує в гості до себе в печеру, щоб при-спати, а потім бере на руки і відносить до Білої Чаклунки?

— Ні, — мовила Люсі, — я певна, що Ви ніколи не вчинили б нічого подібного.