— Я думав… думав… — захапався Едмунд, але так і не зміг щось сказати.

— Ти взагалі ні про що не думав, — вів далі Пітер, — ти просто чіплявся до неї. Тобі завжди подобалося кпити з молодших — ми в школі це бачили.

— Перестаньте, — втрутилася Сюзан. — Сварка справі не зарадить. Пішли пошукаємо Люсі.

Ясна річ, коли вони нарешті її знайшли, то побачили, що вона плакала. Хай що вони говорили їй, Люсі не хотіла слухати. Дівчинка наполягала на своєму:

— Мені байдуже, що ви думаєте і що про мене говорите. Можете розказати професору, можете написати мамі… взагалі, робіть, що вам заманеться. Але я знаю, що бачила там фавна і… я хочу туди, а ви всі безсовісні, безсовісні!..

Важкий це був вечір. Люсі ходила сумна. Едмунд зрозумів, що його план працює зовсім не так, як він хотів.

Сюзан і Пітер хвилювалися, чи Люсі бува не захворіла. Вони ще довго стояли у коридорі і пошепки говорили про це, коли Люсі пішла спати.

Зранку Пітер і Сюзан таки прийняли рішення піти до професора і все йому розповісти.

— Він напише до татка, якщо побачить, що з Люсі справді щось не так, — сказав Пітер. — Самі ми не зможемо дати раду.

Отож вони підійшли до його кабінету і постукали у двері. Професор сказав:

— Прошу, — і підвівся назустріч.

Він підсунув дітям крісла і сказав, що весь до їхніх послуг. Тоді сів, міцно переплівши пальці, і приготувався уважно слухати. Він жодного разу не зупинив, не перебив їх, аж доки не оповіли цілої історії. Потому професор іще якийсь час зберігав мовчання. Нарешті він прокашлявся і сказав щось таке, чого діти найменше від нього сподівалися:

— Як гадаєте, — спитав професор, — те, що розповіла ваша сестра, вигадка?

— О, але ж… — почала Сюзан, проте змовкла. Питання — про це свідчило обличчя професора — було поставлено цілком серйозно. Сюзан зібралась і закінчила:

— Але ж Едмунд говорить, що вони лишень бавились.

— Це твердження, — мовив професор, — теж варто розглянути, до того ж розглянути докладно. Скажімо (не ображайтесь на моє запитання), на кого, з вашого досвіду, можна більше покластися — на брата чи на сестру? Маю на увазі, хто з них більше любить правду?

— У тому-то й річ, пане професоре, — відповів Пітер, — до цих подій я б не замислюючись відповів: Люсі.

— А що ти про це думаєш, люба? — обернувшись до Сюзан, спитав професор.

— Ну, — збираючись з думками, поволі промовила Сюзан, — загалом я згідна з Пітером. Але ж те, про що вона розповідає, — про ліс і про фавна — не може бути правдою.

— Хтозна, хтозна, — похитав головою професор. — Проте звинувачувати в обмані того, кого ви завжди вважали чесним, — це не жарт, справді не жарт.

— Ми боїмося, що справа навіть не у брехні, — додала Сюзан. — Нам здається, що з самою Люсі щось не так.

— Гадаєте, вона з'їхала з глузду? — незворушно спитав професор. — Та ні, не турбуйтесь. Досить подивитися на неї, досить поговорити з нею, аби переконатися, що з головою у неї все гаразд.

— Але тоді… — сказала Сюзан і замовкла. Вона зовсім не сподівалася, що дорослі можуть говорити так, як професор, тому не знала, що й подумати.

— Логіка! — мовив професор, наче до самого себе. — Чому їх не вчать логічно мислити у тих школах? Існує тільки три можливості. Або ваша сестричка брехуха, або вона хвора, або говорить правду. Ви знаєте, що вона не обманює, так само очевидно, що вона не згубила розуму. Отже, доки немає інших доказів, нам доведеться припустити, що вона говорить правду.

Сюзан пильно глянула на професора, та вираз його обличчя свідчив, що він і гадки не мав з них сміятися.

— Але невже це може бути правда, пане професоре? — запитав Пітер.

— А чому ти питаєш? — у свою чергу поставив питання професор.

— Тому — відповів Пітер, — бо якщо так, то чому ніхто не бачив цієї країни, хоча ми залазили до шафи? Кажу ж Вам, ми зазирали туди, але нічого не відбулося. Навіть Люсі не могла цього заперечити.

— І що це має до справи? — знову поспитав професор.

— Як що? Пане професоре, адже коли щось дійсно існує, то воно існує постійно, весь час!

— Справді? — запитав професор, і Пітер не знайшов, що йому відповісти.

— А як же час? — утрутилась Сюзан. — Люсі просто не мала часу десь блукати, навіть якщо там і було щось схоже на те місце, яке вона описала. Люсі вибігла з кімнати майже відразу за нами. Вона затрималась десь на хвилину-дві, не більше, а стверджує, що блукала кілька годин.

— Оце й робить її історію дуже схожою на правду, — мовив професор. — Якщо у цьому домі існують двері, які ведуть в інший світ (а мушу попередити вас, що цей будинок узагалі дуже дивний, і навіть я не все про нього знаю), так от, якщо вона проникла в інший світ, то я не здивувався б, якби інший світ існував ув іншому часовому вимірі. Тому хоч скільки б ви там перебували, це не забере вам анітрішки нашого часу. З іншого боку, я думаю, що дівчинка її віку не змогла б таке вигадати. Якби вона захотіла встругнути щось подібне, то заховалась би і просиділа набагато довше, а потім вийшла і розповіла вам свою історію.