Мій погляд губився в чарівному світлі неосяжної будівлі. Я кивнув, і батько знов посміхнувся.

– Знаєш, що найкраще в цьому місці? – спитав він.

Я заперечно похитав головою.

– Згідно з традицією, коли хтось відвідує це місце вперше, він має обрати книжку, будь-яку, та стати її охоронцем. Він має слідкувати, щоб вона ніколи не зникла в темряві забуття, щоб назавжди залишилася «живою». Це дуже важлива обіцянка. Обіцянка на все життя, – наголосив батько. – Сьогодні твоя черга.

Майже півгодини я блукав цим заплутаним лабіринтом, вдихаючи запах старого паперу та пилу. Я проводив рукою по виставлених корінцях, обмірковуючи свій вибір. На вицвілих від часу титулах були літери знаних мені мов, а були й такі, яких я не міг упізнати. Я мандрував галереями сотень, тисяч томів. У мене промайнула думка: під обкладинками всіх цих книжок ховається безкраїй всесвіт, який чекає на своїх відкривачів; а поза цими стінами, у зовнішньому світі, люди марнують життя у вечорах, заповнених футбольними матчами та мильними операми, й пишаються собою, якщо роблять щось суттєвіше від звичайнісінького байдикування. Урешті-решт – не знаю, чи був то випадок, чи його пишнобарвна й титулована родичка, Доля, – але якоїсь миті я знайшов книжку, власником якої мені роковано було стати, – чи, може, це книжці було суджено привласнити мене? Вона, у шкіряній обкладинці винного кольору, скромно стояла в куточку однієї з полиць. Золотаві літери її титулу мерехтіли у тьмяному світлі, що сочилося крізь горішню баню. Я підійшов ближче й погладив тиснені літери самими кінчиками пальців, читаючи подумки:

Тінь вітру

ХУЛІАН КАРАКС

Я ніколи не чув ані назви, ані прізвища автора, але це мене не бентежило. Рішення було ухвалено. З великою обережністю я взяв книжку до рук, розкрив її, дозволяючи сторінкам вільно гортатися; звільнена зі своєї в’язниці, вона скинула із себе хмарку золотавого пилу. Задоволений з вибору, я затиснув її під пахвою та з усмішкою на вустах пішов лабіринтом назад по власних слідах. Можливо, сама атмосфера цього місця навіювала мені химерний настрій, але, так чи інак, я відчув певність, що «Тінь вітру» багато років чекала тут саме на мене – може, навіть іще до мого народження.

Увечері, повернувшись до помешкання на вулиці Св. Анни, я забарикадувався у власній кімнаті, щоб прочитати бодай кілька перших рядків. Я захопився твором, не встигши навіть до пуття зрозуміти сюжет. Головний герой був зайнятий пошуками свого справжнього батька, якого він ніколи не знав і про існування якого мати розповіла лише на смертному одрі. Історія цих пошуків скидалася на хроніку примарних мандрів, у яких герой намагався повернути свою втрачену юність; тінь одного проклятого кохання повільно виходила на поверхню, щоб переслідувати героя до останнього подиху… Що далі я читав, то дужче ця історія нагадувала мені російську ляльку-матрьошку, всередині якої ховаються незліченні зменшені копії її самої. Крок за кроком оповідь розщеплювалася на тисячі дрібніших фабул, наче в галереї свічад, де фігура розпадається на нескінченні віддзеркалення; час плив повільно, наче уві сні.

Я й не почув, як церковні дзвони вибили опівнічну годину. Під м’яким світлом настільної лампи я занурився в новий світ образів та почуттів, населений героями, які здавалися такими самими справжніми, як і звичний світ, що оточував мене. Сторінка за сторінкою я віддавався чарам дивовижної історії, доки подих світанку не торкнувся вікон і мої стомлені очі не ковзнули з останньої сторінки. Я лежав у блакитній імлі, поклавши книжку на груди, й дослухався до бурмотіння сплячого міста. Повіки почали були стулятися, та я опирався: мені не хотілося полишати героїв цієї дивної та захопливої книжки.

Колись у татковій крамниці я чув, як один з постійних покупців сказав: найглибший слід у читачеві залишає перша книжка, яка дісталася його серця… Ті перші герої, відлуння їхніх слів супроводжують нас усе життя, хоч ми і вважаємо, що лишили їх далеко позаду. Це наче палац, зведений у нашій пам’яті, до якого ми – рано чи пізно – все одно повернемося, скільки б книжок не прочитали, скільки б слів не вивчили, чого б не навчилися та чого б не забули. Для мене такими чарівними сторінками назавжди залишаться ті, що їх я знайшов у коридорах Цвинтаря забутих книжок.

Ціна таємниці залежить від людей, від яких її належить вберегти. Коли я прокинувся, моєю першою думкою було розповісти про Цвинтар забутих книжок Томасові, моєму найближчому другу. Томас Аґілар був моїм однокашником. Увесь свій вільний час та талант він присвячував ексцентричним винаходам; серед його чудернацьких приладів були, наприклад, дротики, що висять у повітрі, та динамо-поверхні, що рухаються. Я уявив, як ми з Томасом, озброєні смолоскипами та компасами, розкриваємо таємниці бібліографічних катакомб… Хто збереже таємницю краще за Томаса?.. Утім, пригадавши дану батькові обіцянку, я вирішив: обставини вимагають від мене вдатися до альтернативного modus operandi [1] .

Опівдні я підійшов до батька, щоб розпитати його про Хуліана Каракса: мені закортіло прибрати до рук повну збірку творів цього письменника й прочитати їх усі до кінця тижня. Я гадав, для мого батька це легкі запитання; однак, на моє превелике здивування, виявилося, що батько – природжений бібліотекар і ходяча енциклопедія літературних подій – ніколи не чув ані назви твору «Тінь вітру», ані прізвища її автора. Заінтригований, він уважно вивчав анотацію на звороті обкладинки.

– Цю книжку було надруковано в червні 1936 року у видавництві «Кабестані», що в Барселоні, накладом у дві тисячі п’ятсот примірників…