По сніданку січовики чистили одяг, зброю, ваксували чоботи, кілька чоловік підфарбовували вуса. Під ногами крутився п’яничка Жук, він уже десь виклянчив штани й чоботи і тепер випрохував кунтуша або свиту. На покуті сидів кіт – умивався. Здоровенний котяра з товстою мордою і обмороженими вухами.

Хоч і чекали всі того гарматного пострілу, все ж він ударив зненацька. Забряжчали круглі, неначе тарілки, шибки, курінний перехрестився на образи й пішов до січової канцелярії, де збиралася старшина. А на майдані вже дрібно торохтіли литаври, политаврник вибивав «склик». Одначе запорожці не вельми поспішали. Нехай їх почекають ті, кого мають вшанувати. Вже у литаврника впріла чуприна, вже паламарі винесли з церковного притвору та поставили на сніг маленького горіхового столика, накрили його килимком, уже бунчужний уткнув у замет під церквою стяг – зелена камка затріпотіла, й затріпотів на ній образ архістратига Михаїла, який погрожував мечем усім ворогам віри христової. А сніг на майдані лежав чистий, невтоптаний. На майдан потяглися перші гурти січовиків.

А що й далі сходилися повільно, по куренях метнулися осавули, підганяли забарних кулаками. Ставали по куренях, шапки грали одним квітом. Але по якомусь часові козаків з’юрмилося – не повернути плечем. Курінь напирав на курінь, мішалися барви, гомін стояв, як на великодньому ярмарку. Декотрі, кому не вистачало місця, видряпувалися на високі призьби, на купи колод, ще інші намагалися вилізти на курені. Ріг покрівлі Кущівського куреня осідлало кілька чоловік, вони пообдирали стріху, й кущівський курінний лаявся чорно, стягував нахаб за ноги. Якийсь козак виліз аж на колодязний звід, і двоє січовиків з реготом то опускали цебер у колодязь, то швидко витягували його, й січовик літав, мов на гойдалці. З нього уже спав лівий чобіт, але той не просився. Попереду натовпу стояли січові діди: ті, що в битви вже не ходять, а тільки дають поради, на них накращий одяг (повитягали зі скринь пересипані махоркою шиті золотим галуном кунтуші і боброві шапки, шеврові чоботи), вони були поважні й урочисті, бо й залежало од них найбільше. Щоправда, не все.

Вже понад два тижні мололося на Січі виборне борошно, козаки радилися по куренях і в шинках, вишіптували та вигукували найдостойніші імена, які натовп або сприймав схвальним гомоном, або забивав у пельки кулаками, потроху залишалися найдостойніші, вони обростали, наче бджолині матки на вітті, новими прихильниками, інші ж одпадали, їм обцурковували крила.

Окремим гуртом утоптували сніг донці – прийшли й собі подивитися на вибори, гомоніли між собою, зачіпали запорожців. Їх вибори не обходили, трималися вільно, їм просто було цікаво.

Сироватку, котрий напочатку стояв попереду, одтіснили, розлучили з кумом Шевчиком, і тепер він змушений був заглядати наперед через голови. Майдан аж двигтів, гомонів приглушеним гомоном. Січовики радилися кілька днів по куренях, курінь з куренем, щодо деяких старшин згоди дійшли, а щодо інших – ні. Й починали доходити тепер. Подекуди згода йшла на згоду, а подекуди – на незгоду. Поки що не виймали з кишень кулаків, але деінде слова летіли, як розпечені ядра. На церковному карнизі, попідбиравши лапки, сиділи голуби, зизими намистинами очей позирали вниз, здавалося, їм теж було цікаво. Один голуб зірвався, облетів навколо бані, знову сів на карниз.

– Припікає, – тер вуха миршавий рябий козачок і моргав посрібленими віями.

– Хіба це мороз, – посміхався літній червонопикий, з бородавкою на верхній губі козак у кабарзі, в довгому кожусі, критому синім сукном, і у великих, добре напоєних дьогтем чоботях. – Ось колись були морози.

– Тоді морози були добрі й кожухи також, – вищиряючи прокурені зуби, кинув рябий козачок.

– Хто ж тобі не дає купити такий зараз…

– Купило притупило.

– Гараздуй як слід, забудь дорогу до шинку, то й вигостриться.

– За такими, як ти, нагараздуєш.

Вдарила на Чортомлику крига, тонковидий, з плескатим носом козак Снігур – донець, разінець (по разінщині на Січ прибилося чимало донців, змішалися із запорожцями, бояри допиналися їхньої видачі, але їх не видавали, через це ті ще косіше дивилися на Січ) – хитнув головою:

– Наче з гармати. Нечистий гримає.

– А старшина бариться, – хукаючи на пальці, сказав Снігур.

– А чого їм – у теплі сидять, – зі злістю кинув рябий козачок. – Люльки курять.

– Які люльки, дурню. Вони – в ієромонаха, – розважливо сказав козак у синьому кожусі. – Тобі аби, наче дурні з гори, бігли.

– Бігли не бігли, а козаки ждуть.

– Підождеш, не великий пан.

– Ми їх обираємо, – правив своєї рябий козачок. – Ось візьму й скажу… Що, вже й на Січі не можна мовити слова правди?

– Воно то можна, – почухав під шапкою чуприну козак з темним, посіченим глибокими зморшками обличчям. – А тільки…

– Що тільки?.. Що тільки? – сікався рябий козачок, вар’ював з холоду і злості. – Ось крикну Чиргикала на суддю…

– Так в Чиргикала очкур куций.

– Очкур, може, й куций, а хто перший на турецьку каторгу виліз?

– Того не бачив. А як упав у воду й очкур йому розв’язався – бачив.

– Ми ось на твоєму череві розв’яжемо очкура.

– Тихіше, уже йдуть, – хтось збоку.

Од верхніх куренів, де стояла січова канцелярія, потяглася старшина – кошовий, суддя, писар, осавул, – вони пробиралися черідкою попід стіною церкви та купкою хрестів і капличок, поставлених на пам’ять кошовим отаманам. Вся старшина у святковому одязі, нових чоботях, при зброї. Дивилися в землю, а що думали – один Бог знає, мабуть, кожен своє. Уже в колі кошовий випростався, вийняв з-за пояса булаву. Литаврник, маленький верткий чоловічок, схожий на мавпу, яких іноді привозили заморські купці, двічі хвацько вибив дріб на честь старшини, увіткнув палички в сніг, хукав на посинілі пальці. Зиркав веселими очима знизу вгору на кошового. Мовляв, ну, як я втнув?! Кошовий підморгнув йому ледь помітним покивом брови. З церкви винесли корогву і хрест із дашком, вийшов ієромонах у камчатих ризах, дяки, півча, розпочали молебінь. Їх ледве чи й слухали, чийсь захриплий бас позаду те й знай вигукував: «Та його головою тільки клинці забивать!» – мабуть, у такий спосіб одкидав чийогось кандидата, а темний лицем, наче древня іконка, старий ієромонах кривився, немов од зубного болю, зло косував сльозливим, в червоних прожилках оком. Широким рукавом змітав з Євангелія сніг, що танув на теплій, щойно винесеній з церкви срібній оправі, читав молитву швидко, рота розтуляв нешироко – боявся застудити горло.