Іван посміхнувся:

– А ти, чоловіче, силою, бачу, не обділений. Тут і кінські кістки затріщать!

– А таки тріщали, – шморгнув носом Пилипенко під гучний регіт оточуючих.

– Ну от що, козаче, самопала доки не дам, але бачив я в нинішніх трофеях замашну бастарду. Якраз під твою руку. Михаиле!

– Тут я! – Нечипоренко тієї ж миті подав Богуну старовинний меч з важким довгим лезом.

– Тримай, козаче!

– Та селянин я…

– А я кажу – козак!

Пилипенко прийняв з рук сотника зброю, зважив її у руці й діловито промовив:

– Трохи залегкий, але файна цяцька. Навкруги знову засміялися.

– Хто там наступний? – повернувся до козаків Богун.

За годину до реєстру було внесено всіх. Порахувавши, Іван знайшов у списках двісті п'ятдесят два прізвища. Він дбайливо склав папери і гукнув Михайла. Той швидко з'явився з темряви і сів поряд.

– Люди не голодні? – запитав його Богун голосом, у якому чулася втома.

– Усіх нагодували.

– То добре. З припасами Нечай допоміг?

– Він. Казани дав, пшона, сала. Усе як у людей. Та й голодранці наші не всі з порожніми руками. Ти б попоїв, пане сотнику!

Іван голосно позіхнув, затуливши долонею рота.

– Давай, що там у тебе…

Нечипоренко підвівся і зник у темряві. За хвилину повернувся з невеличким казанком тетері, шматком паляниці і величезною цибулиною в руках.

Богун лише цієї миті відчув голод. Без зайвих церемоній він підсунув до себе казанок і почав пізню вечерю. Час від часу поглядав на Михайла, який сидів поруч, задумливо дивлячись на вогонь.

– З Данилом розмовляв? – запитав у нього Богун.

– Розмовляв. Бачилися, як до табору входили.

– До себе не кликав?

– Кликав.

– А ти що ж?

– Нічого. Я попрохав його, щоб з тобою залишитися.

– Справа твоя, але ж кум…

– Пан сотник не задоволений мною? – похмуро зиркнув на Богуна Нечипоренко.

– З чого ти взяв? – здивувався Богун.

– Чому ж відсилаєш до Данила?

Богун відповів не одразу. Ретельно вишкрябав ложкою казанок, запив джерельною водою з баклаги і дістав люльку.

– Я тебе, Михаиле, не відсилаю, – озвався нарешті. – Хочу лишень, щоб ти знав: я радий, що в мене є такий добрий помічник. Кращого осавула у сотню годі й шукати. Але дивно, у тебе що, з Данилом ворожнеча?

– Що ти! Данило добрий козак і хороший кум, але справа не в ньому.

– У кому ж?

– Дозволь, пане сотнику, не відповідати на твоє запитання, – зиркнув на Івана Нечипоренко.

– Як знаєш. То що, коли вже так, будеш мені за осавула? Михайло звівся на ноги, зняв з голови шапку і вклонився Богунові до землі.

– Дякую за честь, пане сотнику, – мовив поштиво.

– От і славно, – зрадів Іван. – Трохи справ на тебе перекину. Хоча що там перекладати, – Богун згадав, що Нечипоренко ще від Кам'яного Затону прийняв на себе господарські справи загону, який одноголосно обрав його, Івана, своїм отаманом. – Бо ж негоже сотнику реєстри складати!

До вогнища підійшов озброєний мушкетом козак.

– Пане сотнику, до вас якийсь чоловік, – неголосно доповів він.

– Хто ще?

Козак знизав плечима:

– Не відаю. Мовить: сотника Богуна хочу бачити, і крапка.

– Пустіть, – коротко наказав Іван.

За хвилину перед Богуном стояв літній чолов'яга в потертій свитині, сивих полотняних шароварах і баранячого хутра шапці. При боці шабля, за спиною невелика, полотняна ж таки торба. У погляді його сумовитих очей Богуну привиділось щось знайоме.

– Чолом тобі, пане сотнику, – вклонився прибулий, звертаючись до Івана голосом, у якому теж відчувалися знайомі нотки.

– Здоровий будь, козаче, – поважно вимовив Богун, – оповідай, що привело тебе до мене такої пізньої пори?

Козак якусь мить розглядав Івана, потім полегшено зітхнув.

– Таки знайшов. Адже я ні імені твого не знав, ані прізвища. Не пам'ятаєш?

Іван у свою чергу вивчав вкрите зморшками обличчя незнайомця, його виразні очі і довгасте підборіддя з тонкими вустами. Де ж він міг бачити цього чолов'ягу? І раптом, немов перед очима, постав шинок на околицях Бару, наповнений ароматами спекотного поля вітерець, запобігливий служка в шинку, який після кількох чарок оковитої, піднесених Нечаєм, оповів свою сумну історію… Невже він?

– Іван. Іван Коваль, – сказав Богун упевнено.

– Точно! Признав, вашмость. А я на це й не сподівався.

– Це було нескладно, чоловіче. Ну, оповідай, що до мене привело?

Коваль лише знизав плечима:

– Прийми в сотню.

Іван випустив кільце тютюнового диму і подивився в очі Ковалеві.

– У сотню, кажеш… Чому не прийняти? А що ж твій шинкар?

Коваль раптом спохмурнів.

– А що шинкар? Я свій борг віддав увесь, до решти… То приймеш? – у голосі прибулого чувся такий біль і погано прихована злість, що Богуну на мить стало не по собі.