– Ми й самі добре знаємо, як захищатися від такого нападу, – відпарирував Калиновський. – Річ іде про те, щоб зробити його неможливим.

– Саме це я і пропоную. Справа в тому, що Хмельницького навряд чи щось підштовхне на думку, що ми рухаємось через Горохову Діброву.

– Звідки така впевненість? – запитав у поручника Потоцький. Зарудний знизав плечима:

– Мова тут не може йти про впевненість. Але, ваша ясновельможність, шлях на Богу слав найбільш віддалений від козацького війська. Крім того, пускатися в Горохову Діброву без доброго провідника було б для них не менш небезпечним аніж для нас.

– А звідки в пана впевненість, що у Хмельницького немає саме такого доброго провідника? – скривив губи Бєгановський.

Зарудний зітхнув.

– Повторюю, панове: мова не йде про впевненість, мова йде лише про обрання найменш небезпечного виходу із становища, яке склалося. Горохова Діброва і є таким виходом.

– Це в разі, якщо слова поручника не вкладено йому в уста ким-небудь у ворожому таборі, наприклад Хмельницьким. Що скажете, пане Зарудний? – постукуючи кінчиками пальців по дошках столу, мовив Калиновський.

Поручник пополотнів. Різким рухом повернувся він до польного гетьмана і вхопився за руків'я палаша.

– Я хотів би, – напружено забринів його голос, – щоб пан Калиновський цієї ж миті вибачився переді мною, або я залишаю за собою право викликати його на поєдинок, користуючись усіма шляхетними правами, які мені належать! Я не подарую такої наруги будь-кому, включаючи й вас, пане Калиновський!

Мартин Калиновський одяг на шляхетне обличчя маску презирства і вже готовий був кинути щось образливе на адресу молодого православного шляхтича, як звик це робити завжди. І невідомо, чим би все закінчилось, якби не втрутився Потоцький.

– Припиніть, панове! – підвищив він голос. – Вам, пане Калиновський, давно пора б навчитися не кидати в обличчя лицарям таких обвинувачень, якщо у вас немає вагомих доказів вашої правоти. Отже, вони є у вас?

– Поки що жодних. Але всяке припущення повинно обговорюватись, коли мова йде про долю коронного війська.

– А ви, пане поручнику, – продовжив Потоцький, – не переймайтеся пустими словами. Тепер не час для поєдинків за власну честь, тепер час рятувати честь польського лицарства.

– Тільки це одне й керує моїми вчинками! – палко промовив Зарудний. – Клянуся своїм чесним іменем: ніколи не зраджу я інтересів своєї батьківщини! Так, я готовий провести військо там, де нас не знайде жодна чата Хмельницького. Якщо ж шановне панство не довіряє мені… – поручник швидким рухом зняв з пояса піхви з палашем і з гуркотом кинув їх на стіл перед Мартином Калиновським. – Ось моя відповідь, мостивий пане. Можете в такому випадку стяти мою голову моїм власним мечем!

На кілька хвилин затяглася мовчанка.

– Добре, пане Самійло, – порушив її нарешті Потоцький. – Чи не могли б ви детальніше розповісти про вашу задумку щодо Богуславського шляху…

Ніч над зяючими кострищами, у які перетворився сплюндрований коронним військом Корсунь, запанувала безмовно, урочисто, немов вкриваючи погребальним саваном ще вчора багатолюдне місто. Обставлений возами табір польського війська спав, не переймаючись подіями наступного дня. Жовнір не повинен думати про майбутнє, адже він спочатку повинен пережити те, що несе день сьогоднішній. Мирними пірамідками стоять мушкети, на вичищених до блиску стволах вже збираються крапельки роси, невиразно біліють намети, похропують коні, пережовуючи спросоння сіно з возів. Неголосно перегукуються на окопі вартові, дзвенять їх обладунки серед тиші і покою. Та не спить у своєму наметі на краю табору поручник Самійло Зарудний, ще раз і ще прокручуючи в пам'яті події минулої наради в гетьманів. Чи вірно він зробив все? Чи не занадто багато дозволив собі, встрявши до розмови коронних гетьманів, князів і найвідоміших представників польської шляхти? Так, вірно. Лише за допомогою відчайдушного зухвальства можливо було привернути їхню увагу. Лиш сміливими словами можна було примусити повірити собі. Він не підведе Хмельницького, він виконає все, на нього покладене. Табір гуде чутками про сорок тисяч козацько-татарського війська, шляхта налякана, і ніхто з них навіть не здогадується, що це все його рук справа. Його і тієї мережі, яку він з такими зусиллями будував останніх п'ять років, з тих пір, як був спрямований таємною службою майбутнього козацького гетьмана до коронного війська. А завтра вони все ж вийдуть і підуть на Горохову Діброву. Підуть на чолі з ним. І в Калиновського до сідла буде приторочено палаш, яким той має власноруч скарати зрадника в разі, якщо той виявиться зрадником. У темряві заклопотані зморшки під очима поручника розгладжуються, і він посміхається холодною посмішкою. Ні, пане Калиновський, мене ніхто не зможе звинуватити у зраді своєї батьківщини, навіть коли фортуна не посміхнеться, і над моєю головою здійметься мій власний палаш.

Повільно стікають хвилини. Місяць давно вже заховав своє повне обличчя за обрієм. Що ж, напевне, пора. Він уявив, як за єдиним посланим ним словом скачуть на швидких конях козацькі загони, як зникають у темряві, сотнями гублячись у темній улоговині Горохової Діброви, як рубають дерева на засіки і копають рови, аби перешкодити руху польського війська.

Поручник тихим кроком вийшов з намету і покликав, звертаючись до темряви:

– Трохиме!

– Слухаю, пане поручнику, – озвалась темна постать біля пригаслого багаття.

– Час, Трохиме.

От і все. Посланець не перепитував, він знав, що означають ці слова Зарудного. Він мовчки скочив на коня і зник у темряві, деякий час супроводжуваний глухим стуком копит. Його не спинять, він джура пана Одривольського. Через чверть години він прибуде до умовленого місця, де його з нетерпінням очікують люди Хмельницького. Що ж, навіть якщо Калиновський завтра занесе над ним гостру крицю, Самійло Зарудний не вважатиме, що зробив недостатньо багато задля звільнення своєї батьківщини від лядської кормиги. Він радо прийме смерть, а ті, хто залишаться після нього, нехай зроблять решту.