Збираючи докупи розтривожені, немов вулик бджіл, думки, Богун нарешті зупинився поблизу від великого оберемка хмизу, що його роздмухували двоє козачат.

– Агов, вояки, – звернувся до молодиків, – а чи не тут сотня Кропив'янського полку стоїть?

Але новачки не встигли дати будь-якої відповіді – за спиною в Івана почувся шерех, і за мить густий басовитий голос відповів:

– Бог його знає, чоловіче. Немає часу по полках та сотнях ділитися, он ніч уже. Як ішли чайками, так і на ночівлю стаємо. А тобі хіба що?

Іван повернув голову вбік і побачив середніх літ козака в потертому блакитному каптані і високій баранячій шапці з червоним шликом. Підійшовши до козачат, незнайомець із сухим стуком кинув на землю чималу в'язанку дров, яку ніс за спиною.

– Мені потрібен обозний Джеджалій.

– Хто? – козак чомусь наблизився і прискіпливо обдивився Богуна.

– Обозний Кропив'янського полку на ім'я Джеджалій.

– А ти хто такий будеш? – відповів невідомий запитанням на запитання. Іван відчув, як втрачає рівновагу.

– Послухай, друже, а чи не забагато ти на себе береш? Знаєш, де Джеджалія відшукати, – скажи, а не знаєш, навіщо випитуєш речі, які тебе не стосуються?

– А ти заспокойся, молодцю, – посміхнувся самими краєчками губ козак. – Якщо запитую, ти скажи. Повір, дарма б тобі мозок не пудрив.

– Богун я, вороновицький хорунжий.

– Це з Брацлавщини?

Іван мужньо зібрав докупи рештки самовладання:

– Це з Вінниччини.

Козак, здавалося, не помічав Іванового роздратування.

– Богун, кажеш… Чув про такого. А як доведеш, що ти – це він?

Іванові раптом стало смішно.

– Слухай, та звідкіля ти такий допитливий узявся?

– Та то довга байка. А ось ти взявся тут з легкої руки пана Данила. Та тільки ось прізвище того пана я забув. Не підкажеш?

І тут Богуна осяяло. Неймовірно! Якщо він не помиляється, пощастило з першого разу. Напевне, сам Бог послав йому назустріч цього недовірливого козака. Він широко посміхнувся:

– Можливо, Нечай?

– Точно, Нечай! – козак посміхнувся у відповідь і простягнув Богунові руку. – Пан Данило все хвилювався, що залишив тебе без зв'язку. Думав – як ти там? Та й ми з Филоном нічого не відаємо про вітри, які віють у Вороновицькій сотні. Щоправда, тепер це вже не має великого значення, але… Ну то які вітри віють?

– Такі, як від Різдва на Томаківці.

– Он як? Добре, добре… Ну що ж, ходімо.

І більше не вимовивши жодного слова, новий знайомий повів Івана берегом, який швидко перетворювався на козацький табір – зводилися намети та навіси, розгоралися багаття, над якими вже висіли велетенські мідні казани. На траві сиділи купами козаки, поставивши рушниці та ратища в піраміди.

За кілька хвилин наблизилися до яскравого вогнища, над яким молодики під керівництвом кашовара налагоджували кабицю. Поряд, на великому камені, сиділи розмовляючи четверо козаків.

– Филоне, – покликав Іванів проводир. – Тут до тебе.

Один з тих що сиділи на камені, підняв голову, і Іван побачив звернене на себе чорновусе і смагляве обличчя з уважними карими очима, яке виказувало в собі вихідця з Молдови або Волощини. Джеджалій був одягнений у червоний каптан з відкинутими за спину рукавами, сині шаровари і жовті сап'янці. На голові мав видрову шапку, увінчану невеликим павичевим пером. З-за шовкового очкура визирали руків'я дорогих турецьких пістолів, при боці було почеплено цяцьковану золотом та самоцвітами шаблю.

Джеджалій кинув на Івана вивчаючий погляд і вказав рукою на вільне місце навпроти себе.

– Сідай, пане…

– Іван Богун. Сотенний хорунжий. Вороновицька сотня Брацлавського полку, – коротко відрекомендувався Іван.

– Вітаю, пане Іване. А я маю честь бути обозним Кропив'янського полку. Я слухаю тебе, пане Іване, які справи привели до мене мостивого пана?

На мить Іван замислився. Усе ж урешті вирішив нічого не приховувати. Ім'я Нечая, сказане козаком, який привів сюди Івана, стало немов гаслом, подаючи сигнал: «Ти серед своїх, Іване!». Напевне тому він коротко, але вичерпно розповів про змову на своїй чайці, про арешт Розгона, про його наміри донести на них Барабашеві. Не оминув і факт, що той самий Розгон лежить зв'язаним, мало не ковтаючи смердючу воду, яка просочувалася крізь смолені дошки їхнього човна.

– А цікавить мене, пане обозний, ваша думка щодо подальших наших спільних дій. Бачу-бо: козаки мої бинаймній [5] не мають бажання битися зі своїми побратимами, котрі свого часу пішли за Хмельницьким і тепер виступили нам назустріч. Але ми невпинно просуваємося до миті, коли доведеться підіймати нашу зброю проти них.

Джеджалій посміхнувся ледь помітною посмішкою:

– Іноді можна помітити, а також відчути самим серцем, що за людина сидить навпроти тебе, – повільно вимовив він, і в карих очах обозного загадково виблискували язики полум'я. – Це не завжди відбувається, але коли відчуваєш, воно ніколи не обмане тебе! Ти, пане хорунжий, мужній воїн і надійний товариш. Дасть Бог, і ми ще не раз зустрінемося, але тепер ти мусиш йти до своїх людей. Нехай вони готують куліш і відпочивають. До ранку не відбудеться ніяких подій, а нам з вами потрібно набратися сил. Коли ж на ранковій зорі твої козаки почують удари литавр, поспішайте на раду. На ній ти, мій добрий знайомий, отримаєш усі відповіді на свої запитання.