— Поворот! — скомандував він.

Глісер накренився в крутому віражі. Відкинутий од суденця, Мвен Мас почав шалену боротьбу з хвилями. З глісера бачили, як він злітав на гребені лютих валів, потім провалювався у їхні спади і з’являвся знову.

— Він упорається, — сказав полегшено моторист. — Нас односить, треба відпливати.

Гвинт заревів, і суденце, підняте набігаючим валом, стрибнуло вперед. Темна постать Мвена Маса з’явилася на весь зріст на березі і розтанула в дощовому тумані.

По твердому піску пересувалась група людей у самих тільки набедрених пов’язках. Вони врочисто тягли велику рибу, яка шалено звивалася. Побачивши Мвена Маса, люди зупинились, дружелюбно вітаючи його.

— Новий з того світу, — з посмішкою сказав один рибалка, — і як добре плаває! Іди до нас жити!

Мвен Мас відкрито й привітно розглядав рибалок, потім похитав головою.

— Мені буде важко жити тут, на березі моря, дивитись у його простору далину й думати про свій втрачений чудовий світ.

Один з рибалок, з чималою сивиною в густій бороді, що, очевидно, тут вважалося за прикрасу чоловіка, поклав руку на мокре плече прибулого.

— Хіба вас могли прислати сюди силою?

Мвен Мас болісно посміхнувся і спробував пояснити, що привело його сюди.

Рибалка подивився на пришельця сумно й співчутливо.

— Ми не зрозуміємо один одного. Йди туди, — рибалка показав на південний схід, де між хмарами бовваніли голубі виступи далеких гір. — Шлях далекий, а тут немає інших засобів для пересування, крім… — Житель острова ляснув себе по дужих м’язах ноги.

Мвен Мас був радий швидше піти звідси і рушив своїм широким вільним кроком по звивистій стежці, що піднімалася до похилих пагорбів.

До центральної зони острова було трохи більше як двісті кілометрів, але Мвен Мас не квапився. Навіщо? Поволі змінювалися тягучі, не заповнені корисною діяльністю дні. Спочатку, поки він ще не зовсім заспокоївся після катастрофи, його стомлене тіло просило спокою. Якби не усвідомлення страшенної втрати, то він просто насолоджувався б тишею пустинних, овіяних вітрами плоскогір’їв, мороком і первісним мовчанням жарких тропічних ночей.

Але дні минали за днями, і африканець, блукаючи по острову й шукаючи діла до душі, почав гостро нудьгувати за Великим Світом. Його більше не радували мирні долини з обробленими вручну садами фруктових дерев, не колисало майже гіпнотичне дзюрчання чистих гірських річок, на берегах яких він міг тепер сидіти годинами у жаркий полудень або місячної ночі.

Навіщо тепер йому лічити те, що тут зовсім не потрібне, — час? Скільки завгодно — океан часу, і разом з тим такий мізерно малий оцей окремий індивідуальний час!.. Одна коротка і зразу ж забута мить!

Тільки тепер Мвен Мас відчув усю точність назви острова! Острів Забуття — глуха безіменність давнього життя, егоїстичних справ і почуттів людини! Справ, забутих нащадками, бо вони творились тільки для особистих потреб, не робили життя суспільства легшим і кращим, не прикрашали його зльотами творчого мистецтва.

Чудові подвиги канули в безіменне ніщо.

…Африканця прийняли в общину скотарів у центрі острова, і він уже два місяці пас череду величезних гауро-буйво-лів біля підніжжя високої гори з безглуздо довгою назвою мовою народу, який у далеку давнину населяв цей острів.

Він довго варив тепер чорну кашу на вугіллі в закуреному горщику, а місяць тому йому довелося добувати в лісі їстівні плоди й горіхи, змагаючись із жадібними мавпами, які жбурляли в нього недоїдки. Це сталося, коли він оддав свій харчовий раціон з глісера двом дідкам у голубій долині, вчинивши за правилом і вищим щастям світу Кільця — передусім приносити радість іншим людям. Тоді він зрозумів, що значить добувати їжу в пустинних, ненаселених місцях. Яка нечувана витрата часу!..

Мвен Мас підвівся з каменя і озирнувся. З лівого боку сонце сідало за край плоскогір’я, позаду налягала лісиста вершина куполоподібної гори.

Внизу поблискувала в сутінках швидка річка, оточена заростями великих перистих бамбуків. Там, за півдня ходьби, знаходяться густо зарослі руїни тисячолітньої давності — стародавня столиця острова. Є й інші, більші й краще збережені, теж занедбані міста. Але вони поки що мало цікавили Мвена Маса.

Череда розляглася чорними брилами в потемнілій траві. Ніч настала швидко. Зорі спалахували тисячами у меркнучому небі. Звична для астронома темрява, знайомі лінії сузір’їв, яскраві світочі великих зірок. Звідси видно і фатальний Тукан… Але які слабкі звичайні людські очі! Він ніколи більше не побачить величних видовищ космосу, спіралей гігантських галактик, загадкових планет і синіх сонць. Усе це для нього тільки вогники, безмежно далекі. Хіба не все одно — зірки це чи світильники, прибиті до кришталевої сфери, як вважали колись! Для його зору — все одно!