— Невидимець тут! — сказав він. — У нього револьвер і два набої. Він убив Едая. В усякому разі, поцілив. Ви бачили його коло хвіртки? Він там лежить.

— Хто? — спитав один з полісменів. — Та Едай же.

— Ми підійшли з другого боку, — сказала покоївка.

— Що то за грюкіт? — поцікавився полісмен.

— Він у кухні… або зараз буде там. Він знайшов сокиру… — почав Кемп.

Раптом цілий будинок загув від ударів у кухонні двері. Покоївка глянула на двері і відступила до їдальні. Тільки Кемп хотів закінчити фразу, як вони почули, що двері кухні піддались.

— Сюди! — хапливо вигукнув Кемп і штовхнув полісменів в їдальню. — Кочергу! — гукнув він і кинувся до ґрат коминка.

Кочергу, яка була у нього в руках, він дав одному полісменові, а кочергу з їдальні — другому і раптом відсахнувся назад.

— Гуп! — вигукнув один полісмен, націлився і влучив кочергою в сокиру.

Револьвер випустив передостанні кулю, що розірвала цінну картину Сіднея Купера. [5] Другий полісмен, немов одмахуючись від оси, ударив по револьверу зброєю, і револьвер, брязнувши, упав на підлогу.

При першому ж ударі покоївка верескнула, з хвилину постояла біля коминка, а тоді кинулась одчиняти віконниці, певно, маючи намір утекти крізь розбите вікно. Сокира відступила в передпокій і зависла на два фути від підлоги. Чути було важке дихання Невидимця.

— Одійдіть ви обоє! — сказав він. — Мені потрібен Кемп.

— А нам потрібні ви, — відповів перший полісмен, ступив наперед і кочергою вдарив у напрямі голосу.

Невидимець, очевидно, відскочив назад, і кочерга влучила в поставець на парасольки. Від розмаху удару полісмен аж поточився, а Невидимець стукнув його по касці сокирою, зім’яв каску, наче вона була з паперу, і полісмен покотився на поріг кухні.

Але тим часом другий полісмен, націлившись позад сокири, влучив кочергою у щось м’яке. Розлігся болісний зойк, і сокира впала на підлогу. Полісмен замахнувся ще раз у порожняву. Та вже нікуди не влучив. Тоді він поставив ногу на сокиру, ударив знову і, тримаючи кочергу напоготові, став пильно дослухатись до найменшого поруху.

Він чув, як хтось одчинив вікно в їдальні й швидко заходив по кімнаті. Товариш його повернувся на бік і сів. Між оком і вухом у нього струміла кров.

— Де він? — спитав поранений з підлоги.

— Не знаю. Я вдарив його. Стоїть десь у передпокої, якщо не прослизнув повз нас. Докторе Кемпе! Сер!..

— Докторе Кемпе! — гукнув він удруге.

Другий полісмен почав через силу зводитись на ноги. Нарешті таки встав. Раптом на кухонних сходах ледве чутно зашльопали босі ноги.

— Г-ех! — скрикнув перший полісмен і запустив кочергу, яка влучила в маленький газовий ріжок.

Спершу він побіг переслідувати Невидимця, а потім передумав і ввійшов до їдальні.

— Докторе Кемпе! — почав він і враз спинився. — Доктор Кемп — герой, — промовив він до свого колеги і глянув через його плече.

Вікно їдальні стояло широко розчинене, і ні покоївки, ні доктора в кімнаті не було.

Думку свою про Кемпа другий полісмен висловив стисло, але промовисто.

Містер Гілас, власник сусідньої вілли, спав у себе в альтанці, коли почалась облога Кемпового будинку. Містер Гілас належав до тої стійкої меншості, яка відмовлялась вірити в “усі ці безглузді вигадки” про Невидиму Людину. А дружина його, як не раз вона йому випоминала згодом, — вірила. Проте він наполіг на своєму: погуляв у саду — так, немов ніде нічого не сталося, а вдень, своїм звичаєм, ліг там-таки поспати. Поки Невидимець трощив вікна, він спав і раптом прокинувся з дивною певністю, що десь щось не гаразд. Містер Гілас глянув на будинок Кемпа, протер очі і глянув ще раз. Потім він спустив ноги на землю, сів і став дослухатися. Згадав чорта, але дивне видовище не зникало. Будинок виглядав так, ніби його покинули багато тижнів тому… і покинули після запеклого бою. Всі шибки було повибивано. Крім кабінету на мезоніні, геть усі внутрішні віконниці було позачинювано.

— Можу побожитись, що там усе було як слід, — містер Гілас глянув на годинника, — двадцять хвилин тому.

Він розмірковував над цією невідомою пригодою, а вдалині тим часом бряжчали шибки. Поки містер Гілас сидів, роззявивши рота, сталась ще дивніша річ. Віконниця в їдальні Кемпового будинку раптом відчинилась, в отворі вікна вигулькнула покоївка в капелюшку й пальті, хапливо силкуючись підняти віконну раму. Потім поруч із нею показався чоловік — доктор Кемп — і став допомагати їй. Через секунду вікно відчинилося, покоївка вистрибнула надвір, кинулась уперед і зникла в кущах. Містер Гілас устав, запально вигукуючи якісь безладні слова з приводу цих предивних подій. Він бачив, як Кемп зліз на підвіконня, стрибнув униз і майже зараз же вивернувся знову. Він біг доріжкою, поміж чагарником, зігнувшись, так наче не хотів, щоб його бачили, зник за кущем і знову з’явився. Тепер він дерся на паркан, що виходив у відкрите поле, вмить перехопився через нього і щодуху помчав схилом униз до вілли містера Гіласа.

— Боже! — скрикнув вражений якоюсь думкою містер Гілас. — Та це ж та тварюка, Невидимець! Виходить, усе це — правда!

Подумати таке означало для містера Гіласа — діяти, і його куховарка, що стежила за ним з горішнього вікна, здивовано побачила, як він із швидкістю дев’ять миль на годину побіг до будинку. Загрюкали двері, задзвонили дзвінки, голос містера Гіласа оглашенно закричав:

— Зачиняйте двері, вікна! Зачиняйте все! Невидимець іде!

Одразу ж по всьому будинку розляглися вереск, накази й тупіт багатьох ніг. Містер Гілас сам побіг зачиняти вікна на веранду, і саме тоді над парканом виткнулась голова, плечі й коліна доктора Кемпа. Ще за мить Кемп перебіг грядкою спаржі і далі через тенісний майданчик мчав до будинку.