— Аякже. Неодмінно побачиш, Лото, — хоч сам у це я мало вірив: де ж бо їх тепер шукати, вигнаних із рідної домівки остров'ян-носімазавців?

Втім, якщо стане відомо, що на далеких островах чинять американські зайди; якщо втрутяться міжнародні організації — той же, скажімо, Червоний Хрест, — може, дівчині й пощастить знайти рідню. Хоч янкі завжди намагаються не допускати розголосу, багатьом доларами затикають пельку, хто міг би викрити злочинні махінації. Щоб мовчали і щоб правда про окуповані острови не просочувалась до людей.

Так було і в Тихому океані, на Бікіні, де янкі «вдосконалювали» атомні бомби. Таке ж діється з Кваджалейном — тихоокеанським атолом в архіпелазі Маршаллових островів.

Колись мирні води лагуни перетворено на полігон для випробування смертоносних балістичних ракет, що запускаються — американські «гостинці» й «поміч» слаборозвинутим народам! — аж із Сполучених Штатів Америки. Сам кораловий суходіл, Кваджалейн, став кузнею ядерної зброї: американські «опікуни» [26] за певну винагороду змусили вождів Маршаллових островів підписати з ними угоду, за якою США надасться «право» протягом п'ятдесяти років використовувати атол як свій ракетний полігон.

Тубільців Кваджалейна, як і остров'ян Носі Мазави та Дієго Гарсія, янкі силоміць виселили. Живуть вони тепер на майже непридатних для життя островах, під загрозою смерті час від часу все ж припливаючи «додому» — на рідний для них атол.

Ми з Наталкою на «Буревіснику» проходили повз ті острови — береги атомної смерті.

— …Не сумуй, Лото, — кажу я, підбадьорюючи дівчину.

— Добра, Васка, добра, — озивається тихо. Ледь помітна усмішка торкається її уст. Чайки виснуть над лаканою, розкинувши крила. Непорушно, невідступно, так, ніби вони — продовження човна, його фантастичні вітрила.

І сумно й важко — задуха ж яка! — а все-таки нам хорошо з Лотою під цими блакитними вітрилами, в мовчанні океану.

Дівчина, поступившись місцем біля стерна, запрошує сісти поруч.

— Я, Васка-Кваска, — зашарівшись, мовила, — була-хотіла просити-питати: ти була є любиш дівчина? Там, далека, у своя танана. [27]

Лото, Лото… Так, як вона мить тому, тепер ніяковію я.

Мені нічого сказати —…Наташа, далека, мила дівчина, рідний берег… допитливі, замріяні очі…— тубілка мене, мабуть, не зрозуміє.

Я мовчу, враз почервонівши.

З дівчатами завжди так: як тільки помітять, що ти завагався, відразу ж беруть гору!

— Ага-ага! — метнувши лукавий погляд, озвалася Лота. — Васка-Кваска стала є мена — май ампасімена. [28] Ага-га! — повторила, пирснувши сміхом.

Я засміявся теж.

— Ви що там, слов'яни, розвеселилися? Може, вже берег видно, чи що?

Заєць, підводячись із лежака, протирав заспані очі.

— Алфреда, Васка-Кваска мена — май ампасімена, — не перестаючи сміятися, пустувала тубілка.

— Що вона лепече? Переклади, ти ж у нас тлумач-поліглот, — попросив Заєць.

Не буду ж я зізнаватися, що Лота приперла мене до стінки, ще й кепкує, капосна! І я відповідаю:

— Вона говорить, Альфреде, що закохалася в тебе з першого погляду.

— Ти не обманюєш — справді так сказала?

— Клянуся головою й зубами акули, яка мене кусонула!

— Ти ба?! — вирячив очі Заєць. — Взагалі-то це могло бути, — казна-що уявив він про себе. — Я ж бо не потворний. Правда, да Гама? — розпрямив він свої хирляві плечі.

— Ти — прекрасний, — запевнив я. — Ти — Жан Маре, Пуговкін і Ален Делон [29] укупі!

…Течія ставала дедалі стрімкішою. Вона бурунилась хвилями. Так ріка, що поспішає до моря, набирає розгону.

Чого ж мені важко, боляче так? Болить голова, скроні ніби розпирає й стискує тугим обручем. Хоч би ковток повітря — задуха, млість.

Що зі мною? Де я?

Перед очима густішає пелена туману і в просвітах між ним — то хмари, то якісь вічнозелені ліси. Погойдуються, зволожують росою чоло.

Раптом за тими деревами напливає видиво, яко вже не раз приходило уві сні,— витикаються щогли «Садка».

Гущавина розступається, і корабель, прим'явши зелен-віть, тихо пливе поміж грядок капусти, лужком-бережком, повз моє рідне село Очеретяне.

…Пшениці схиляються обважнілим колосом додолу, і я чую, як, черкнувши об борт корабля, починають шуміти. Мов прибій або пасатний вітер: ш-ш-у-у… ш-ш-у-у… ш-ш-у-у.

…Зблиснуло плесо ставка. Млин. Закучерявлена вербами гатка, з якої я не раз серед літа стрибав у прохолодну ковбаню. Левади. Косогір. І — тубільна хижка, чи що? — під розлогою шовковицею край дороги моя, вшита соломою, батьківська хата.