Король в нерішучости зупинився, а що бояри його й воєводи вірили цьому віщунові, то почали всі відмовляти його від походу. І тільки королевич Левко твердо стояв на тому, що віщун цей шахрай і що хутше всього його ляхи підіслали.

– Добре, а як же ти мені доведеш, що він шахрай? – спитав король.

– Зараз побачите, – відказав Лев і підступив до віщуна: – Якщо ти легко можеш передбачити прийдешнє, то певно також знаєш і день своєї смерти.

– Так, знаю.

– Ну, і коли ж ти помреш?

– Помру я за двадцять п'ять літ і чотири місяці. Так мені вповіли зорі. В тую ж хвилю Левко добув меча і одним махом стяв голову віщуну.

Голова впала до королівських ніг.

– Збрехав, стерво, – сказав королевич і переможним поглядом окинув присутніх.

– Рушаєм! – гукнув король до війська, і похід 1253 року приніс йому перемогу.

Після одного з військових походів король Лев звелів стратити боярина, котрий не підосмів на підмогу зі своїм загоном під час бою, а зостався вичікувати в засідці.

Перед стратою боярин попросив вина. Йому подали пугар, але напитись ніяк не міг, бо дуже тремтіли руки.

– Заспокійся, – сказав король. – Тебе не стратять, доки ти не вип'єш до дна цей пугар.

Почувши це, боярин вдарив пугарем об камінь, пугар розколовся і вино розлилось.

Король дав знак катові.

– Пане мій! – скрикнув боярин. – Хіба ти зламаєш своє слово?

– Яке слово?

– Ти сказав, що мене не стратять, доки я не вип'ю до дна цей пугар. Хіба я його випив, що ти посилаєш мене до ката?

– Тьху! – розсміявся король. – Щоб мене качка брикнула, коли він нас не піймав на слові!

Всі, хто був свідками нього, лише руками розвели. Слово королівське не можна ламати.

– Ну, Господь з тобою, – кивнув король. – Тобі це вдалося. Вертайся до свого маєтку. Не дав тобі Бог хоробрості, то хоч хитрістю наділив.

Одного разу вертався король Лев з полювання і зустрівся йому дорогою пустельник, зодягнений у довгу полотняну сутану. Ішов він босоніж, підпираючись костуром. Побачивши мисливців на конях, пустельник спитав:

– Чи не скажете мені, добрі люди, як пройти до королівського замку? Король зацікавився і спитав:

– Кого ви хочете побачити там?

– Хочу побачити короля і попросити в нього тисячу золотих.

– Тисяча золотих – великі гроші.

– Вони потрібні для того, щоби побудувати в горах монастир.

– А що, коли король відмовить?

– Ну тоді нехай дасть п'ятсот.

– А коли й п'ятсот не дасть?

– Тоді бодай сотню.

– А коли й сотні не дасть?

– Ну тоді вже хай буде – погоджуюся на десять.

– А що коли він і десять не дасть.

– Клянусь Господом і Пресвятою Трійцею, тоді я відлупцюю його цим костуром!

Король усміхнувся і, показавши дорогу, помчав зі своїм почетом до замку. А там наказав, щоб коли прийде до нього пустельник, то нехай пустять лише після того, як залишить біля входу свого костура.

Над вечір пустельник приплуганився до королівського замку. В дверях його перепинили і змусили лишити костура, бо це, мовляв, неповага до короля. Коли пустельник став перед королем, то відразу впізнав того мисливця, з яким розмовляв дорогою. Але навіть оком не зморгнув і привітався, мовби вперше бачив. Король теж не подав жодного знаку і спитав:

– Що вас привело до замку?

– Мій володарю, я пустельник з Синєвидного. Ми там, на горі, почали монастир будувати, але нас мало і грошей у нас нема. Прийшов я просити в тебе тисячу золотих. Подайте на добру справу.

– Бог подасть, – каже король. Пустельник на мить знітився.

– Добре. Тоді дайте хоч половину.

– Бог дасть.

– То може дасте сотню?

– Бог дасть.

– І десять золотих не дасте?

– Бог дасть, – незворушно відказував король.

Пустельник витер піт з чола, переступив з ноги на ногу і сказав пригнічено:

– Ну тоді нехай Господь пошле вам довгі роки життя, а я пішов.

Пустельник ступив кілька кроків і додав через плече:

– Пощастило вам, що мій костур лишився за дверима.

Ці слова викликали в короля гомеричний регіт. Він підбіг до пустельника, взяв його за плечі і сказав:

– Вибачте мене за мій жарт. Я, звичайно, дам вам тисячу золотих на монастир.

У короля Лева був розкішний сад з дивовижними деревами і кущами. За ними доглядав садівник, котрий жив із родиною в затишному куточку. Король у вільні хвилини любив гуляти садом і знав його, як свої п'ять пальців. Кожна квіточка була йому знайома, кожна нова пташка, що з'являлася в саду, не залишалася непоміченою. Та особливо любив король трояндовий кущ, якого йому подарували купці із Персії.