– Але ж ти недорайда! – вилаявся він і вже хотів сам скелі зачинити, але для цього треба було вернутися і стати проти самого входу, а час уже підтискав, тому кинув через плече примівку й побіг, не озираючись.

Хлопець плеснув у долоні й проказав закляття. Як він і сподівався, скелі ані не здригнулися. Упир, почувши, як хлопець вигукує закляття, спокійно зник у хащах і ще до третіх півнів умостився в домовині. Хлопець діждався світанку, прийшов на цвинтар і заліз в гробівець. Там він скинув віко з упиревоі домовини і приставив осиковий кілок до грудей. Упир лежав, наче щойно похований, і тільки-но Василько вдарив сокирою по кілку, як враз цвиркнула кров на всі сторони, а упир прокинувся і вирячив нажахані очі. Але крик йому застряг у пельці. Хлопець двома ударами загнав кілок йому в груди. Враз тіло мертвого посіріло, потахло і почало на очах всихатися й розсипатися. Та Василька це вже не хвилювало, він вискочив з гробівця і побіг чимдуж додому, щоб похвалитися батькам, якого він скарбу роздобув.

Не буду вже вповідати, як вони золото зсипали у мішечки та клали на воза, та як потім за тії гроші збудували церкву і кам'яного моста через бурхливу річку Маруньку, бо це було так давно, що вже нема ані церкви тієї, ані моста, а Маруньку тепер і курка перебреде. Скажу лише, що тільки-но вони весь скарб вибрали, як скеля сама по собі зачинилася і більше вже ніхто ніколи не чув, аби там коли-небудь якась печера відчинялася.

Діялося це за прадавніх часів, коли у Полтві ще можна було не тільки скупатися, а й рибу ловити. Тоді стояв на Голоскові млин. А у мельника була донька Настуня. Виросла дуже пещена та вередлива, бо мельник любив доньку і нічого для неї не жалував.

Однієї неділі він із жінкою поїхали на ярмарок, а Настуня залишилася сама. Сиділа вона на лаві і роздумувала, що батьки привезуть їй з міста. Раптом дивиться, аж біля мисочки з молоком для кота стоїть чоловічок у червоній шапочці. Набирає у жменю молоко і п'є. Настуня, недовго думаючи, тихенько підкралася до чоловічка і вкрала шапочку. Той розлютився і затупав ніжками:

– Віддай мені шапочку! А Настуня у відповідь:

– Не віддам!

– Ну, добре, – каже чоловічок. – Як не хочеш так віддати, то проси, чого тільки забажаєш.

– Хочу побачити скарби дрібнолюдків, – закопилила губку Настуня. – Мені мама розповідала про них казку.

Чоловічок зблід і злякано замахав руками:

– Не можна тобі цього! Хіба не знаєш, що за кожну годину, яку пробудеш у нас, муситимеш віддати рік життя тут, на землі.

– Ну і що? – знизує плечима Настуня. – А я хочу і край! Зрештою, мені і не дуже завадить провести два-три роки під землею. Якраз стану повнолітньою, а тоді зможу і заміж вийти.

– Ну, гаразд, – погодився дрібнолюдок. – Хай буде по-твоєму.

І повів її до скелі, біля якої звелів заплющити очі. А коли Настуня їх розплющила, то побачила, що опинилася в печері, серед важких, оббитих золотом скринь.

– Дивися на моє багатство, скільки схочеш, і вибери собі звідси дванадцять коштовностей. Але пам’ятяй, що час не стоїть на місці

Настуня відчинила першу скриню, а там повно перстенів, кульчиків і намиста. Як взялася те все міряти, то й забула, що має квапитися. Дрібнолюдок став біля виходу і дивився на Настуню.

– Перша година минула! – невдовзі почула вона його голос.

– Зараз, зараз. Ось ще ці перстеники поміряю.

Поки всю скриню оглянула, то ще одна година минула. Далі перейшла до другої скрині, потім до третьої, четвертої. Міряла і роздивлялася сукні, хустки, черевички, плахти, запаски, очіпки, чобітки, коралі, перстені, кульчики, сорочки, далі знову сукні, хустини, плахти. А години минали. Дрібнолюдок час від часу піднімав руку і гукав:

– Десята година… Двадцять п'ята… Сорокова… А Настуня:

– Зараз, зараз. Ось тільки цю скриню додивлюся. Аж раптом чує:

– П'ятдесята година!

– Ой лишенько моє! – скрикнула налякана Настуня. – Це ж півсотні літ на землі минуло!

Похапцем зібрала гостинці, віддала дрібнолюдкові шапочку і кинулася бігти з печери. Біжить, а з голови не йде думка:

– П'ятдесят літ! Чи ж застану живими своїх рідних?

Біжить дорогою, а по обидва боки верби і явори вже старі та крислаті. А були ж зовсім тоненькими деревцями, коли вона пішла з дому. Прибігла до млина, а там чужі люди.

– Чи не знаєте, де мельник Антось і його жінка? – питає в них Настуня.

– Еге, – відповідають їй. – Давно вже їх немає, повмирали з туги за своєю донечкою, котра невідомо куди зникла, коли вони до міста поїхали на ярмарок. А ви ж дівчино, чия будете?

Настуня тоді в плач. Шкода стало її новому мельникові, взяв він дівчину за руку та й каже:

– Ходіть-но до хати. Розкажете про своє лихо, може полегшає. Завели її до хати, нагодували. Дівчина розповіла їм про свою пригоду, а коли скінчила то зняла з руки перстень і поклала на стіл:

– Оце вам, люди добрі, гостинець за ласку вашу. Може, коли згадаєте і про мене нелихим словом.