Так вони й зробили. Прийшли до нього цілою громадою, а там на подвір'ї вже ціла купа хворих.

– Пане Луцик, – кажуть вони, – один наш колега тяжко захворів. Зібралисьмо консиліюм, але не знайшли ради. Може ви поможете?

– А що з ним є?

Тут той «хворий» виступив наперед і вповідає:

– Вже пару днів не чую в писку смаку. Не можу відрізнити хліба від бульби, огірка від яблука. А біда ще в тім, що правди не розпізнаю.

Луцик задумався, а по хвилі мовив:

– Зачекайте. Буде вам лік.

Тихенько зайшов за хату, де в нього кози паслися, назбирав козячого посліду, загорнув його в листок капусти і вернувся до пацієнта.

– Ну, прошу пана, маєте ліки. По три кульки три рази вдень, добре пожуєте і зап'єте кисляком.

– Можна вже? – спитав той.

– Чому ні?

"Хворий" розгорнув капустину, підморгнув своїм колегам і, підсміховуючись, поклав на язик три кульки. Коли його зуби розжували "ліки", врешті до нього дійшло, що це послід.

– Тьфу! Та то якесь свинство! Ви мене кізяками лікуєте?!

– Ну, бачите, які це добрі ліки! – вигукнув Луцик. – Відразу і смак у писку з'явився і правду розпізнали.

Неподалік від Луцика мешкав швець, що мав сина, страшного лінюха.

Шевської роботи вчитися не хотів, а вбив собі до голови, що стане так само паном дохтором. Щоправда вмів на разі ледве підписатися.

Швець прийшов до Луцика та й почав просити, аби той взяв його сина на науку. Луцик терпляче пояснював, що лікарем так раздва стати не можна і що на це треба багато зусиль, а сина маєте лінюха. Нічого не помагало. Швець щодня приходив і просив.

Врешті Луцик втратив терпець і згодився. Перші кілька днів хлопчина носив за лікарем його причандали і помагав то те, то се. Аж ось прийшли вони до хворого, який лежав на ліжку і стогнав. То був місцевий поштар і скаржився він на болі в животі.

Луцик спитав його, що він їв, похитав головою, а далі каже:

– Я б хотів побачити, що з вас вийшло.

– Прошу, тутка під ліжком, – сказала пані поштарева і витягла з-під ліжка горщик повний лайна.

Луцик з поважною міною взяв від неї горщика, уважно оглянув його, принюхався і підсунув під ніс учневі. Але той сахнувся, крутячи носом.

Луцик взяв шмат лайна на палець, покрутив перед очима і поклав до рота. Хлопець вирячив очі від жаху. А лікар спокійно пережовував лайно і щось мугикав під ніс, розмірковуючи, який діагноз поставити.

– Щось не доберу, – врешті сказав до учня. – Ану ти ще спробуй. Почувши це, хлопець затулив руками вуста і вилетів стрілою з хати. Не довелося йому почути голосного сміху Луцика і поштаря з його жінкою, котрі наперед всю ту сцену запланували, бо в горщику були смажені баклажани.

Ясна річ, що від тої пори, шевців син і думати перестав про дохтурування і взявся таки за шевство. І, кажуть, не злим шевцем став.

Довгий час це була найтиповіша і найхарактерніша постать львівської вулиці. Справжнє ім'я його було Іван Лис. Народився на схилах Калічої гори в бідній родині. Мати його продавала борщ. Дата народження Яся невідома, зате знаємо, коли помер – 19 грудня 1903 року.

Дійсне його ім'я дізнався Львів з посмертних листівок, якими вшанував пам'ять дурного Яся власник поховального закладу пан Курковський. Разом з Яськом зійшов у могилу шматок історії Львова. То був останній могікан брукового життя, якого знала навіть найменша дитина.

Ясь був божевільним. Але це божевілля було тихим і ненав'язливим. Усмішка осяювала його лице, мов якась зоря постійного задоволення світом, собою, людьми. Такий погідний оптимізм і наївну філософію можна зустріти хіба в дитини.

Сміявся зі всіх і зі всього – в погоду, і в дощ, і в мороз, і в завірюху. Сміявся на похороні так само, як і тоді, коли зі зграєю дітей ішов за військовими музиками.

Люди кажуть, що є щось святого в такім тихім божевіллі, коли сам Бог вкриває мороком душу і відриває її від турбот і клопотів. Якщо це правда, то Ясь був найщасливішою людиною ві Львові хоча б тому, що все життя був дитиною, навіть коли посивів і згорбився.

Найвідомішим став завдяки своїм філософським увагам на тему життя і смерті. Смерть у нього була персоніфікована в образі пана Курковського – володаря чорних лискучих катафалків, різьблених трун, ясних свіч, майстра погребових церемоній, в яких брали участь пишно вбрані прислужники. Ці похоронні процесії супроводжувала зграя роззяв і дітлахів. І, звичайно, без Яська обійтись не могло.

– Всіх добрих людей позабирав пан Курковський, – зітхав Ясь, – а лишились самі лайдаки…

Ясь носив довгого обдертого плаща, пожовклі черевики на босу ногу, а на голові засмальцовану магерку (сукняна шапка з баранячою оторочкою). Він був постійною декорацією старого міста. Любив заходити до готелю "Жорж", звідки танцювальним кроком, голосно приспівуючи, вирушав на Ринок. А за ним бігла ціла компанія дітлахів, від яких він мусив відбиватися копняками.