– Зостанешся в мене, то віддам твоїм братам святиню.

– Добре, – відказала Роза, – я лишуся в тебе. Але сочатку поверни святиню. Бо не можу довіряти тобі, якщо ти мені не довіряєш. Ти не втратиш нічого, а я втрачу честь. А, може, і свій народ і моє життя.

Єпископ погодився і підписав папір, а Роза відіслала папір старшинам жидівської громади, сама ж зосталася у єпископа

Велика радість опанувала жидів, коли вони змогли врешті увійти до синагоги і вперше молитвами прославити Господа. А в тих молитвах вознесли вони й подяку своїй рятівниці.

Ніч проминула для Рози, як довга смуга терпінь. Знесилений єпископ урешті захропів, а коли вранці прокинувся, то не побачив Рози живою. Отруїлася Роза, щоб не жити з плямою ганьби. Але життя її не стратилося намарно – Роза навіки увійшла до пантеону мучеників, а синагогу назвали її іменем.

Зустрілися якось Щастя з Нещастям, і коли Нещастя схотіло підійти до Щастя, те обурилося.

– Не наближайся до мене! Я не бажаю розмовляти з жебраками.

– Ну, певно! Гордуєш мною, бо маєш гроші. Вділи й мені щось, тоді і я зможу робити людей щасливими.

– Добре, я дам тобі грошей, аби ти переконалося, що ні на що не здатне.

І дістало Нещастя велику скриню золота й срібла та подалося з ним серед ночі до міста шукати кого б то можна було ощасливити. Знайти бідних людей не важко, бо мешкають на околиці, і двері їхніх хат відкриті навстіж. Нещастя вибрало одну з хат, поставило скриню на порозі і пішло собі.

Бідні люди, які там мешкали, звичайно ж, нічого не чули. Але ось прокинулася дитина і почала плакати й проситися на двір.

– Дувиде, – сказала жінка чоловікові, – виведи малого на двір…

Та коли Дувид узяв дитину і рушив до дверей, то на порозі спіткнувся, боляче вдарившись ногою…

– Ой! Що це! – вигукнув він. – Ханче-лейб! Може маєш свічку і сірника, бо я, здається, якусь тяжку скриню намацав. А вона йому відказує:

– Чи я можу мати свічку і сірник тут де сплю?

– Ну то злізь, Ханче-лейб, з постелі і пошукай, може, де є кусник свічки й засвіти!

Злізла жінка з постелі, засвітила й побачили вони велику скриню з небаченим скарбом. Стали вони його рахувати, а йому й ліку нема. Попросив тоді чоловік, аби жінка метнулася до крамниці та купила горілки, хліба, свічок і щось для дітей. Жінка хутенько вбралася, побігла до крамниці й доти стукала, доки заспаний крамар не відчинив.

Давно вже вони так ситно не їли.

– Ханче-лейбен, – попросив чоловік, – послухай мене, сховай кілька дукатів під подушку.

– А то нащо? – здивувалася та. – Хто нам їх забере? Лягаймо спати. З тим і заснули, але забули, що хата їхня стояла біля лазні, а в лазні завше ночує різна злодійня. Власне злодії, що саме поверталися з якоїсь вилазки, помітили метушню в тій хаті, підкралися, усе любенько роздивилися і щойно господарі поснули, вкрали скриню.

Можете собі уявити який рейвах зчинився вранці. Чоловік кричав на жінку, жінка – на чоловіка.

– Чи я тобі не казав заховати бодай кілька дукатів?

– А може то був лише сон!

– Який сон! А оно горілка недопита і бенькарти наші в руках обарінки тримають!

І почалася у них ще гірша біда, бо колись принаймні жили у згоді. Тим часом Щастя з Нещастям знову зустрілися, і Щастя хотіло пройти стороною, але Нещастя спинило його.

– Не цурайся мене, а ходи подивимось, як я ущасливило бідних людей.

– Можу собі уявити! Де ти годне когось ущасливити?

Але пішли таки і застали тих бідних людей, як вони сваряться і нарікають одне на одного, три їхні доньки сидять на порозі, а діти бавляться у піску. З того крику Щастя зрозуміло, що скриня грошей не принесла добра, бо не мали ті люди щастя. І щоб якось їх порятувати, воно підкинуло великий діамант дітям у пісок. Діти втішилися такою гарною забавкою і побігли хвалитися батькам. Бідняк покрутив діамант у руці і сказав:

– Гарне скельце, нехай лежить на вікні.

І, поклавши його на підвіконня, пішов собі прогулятися. Саме на ту пору нагодився багатий віденський купець. Він ішов і роздивлявся, когось, видно, шукаючи, і раптом помітив коштовного діаманта на вікні бідної обдертої халупи.

Купець зараз же зайшов усередину і, морщачи носа від важкої задухи, просяклої запахом цибулі, роззирнувся по хаті. Довкола панувала жахлива убогість, а що була якраз п'ятниця, то брудна засмальцьована господиня поралася коло печі і бурчала щось роздратовано під ніс. Купець спитав, чи не продастеь вона оте скельце, котре лежить на вікні.

– Та чого не продати, – згодилася та. – Якщо дасте добрі гроші, то хоч зараз беріть.

– А скільки ж ви хочете за цю забавку?

– А скільки вам не шкода?

Коли Щастя опікується людиною, то робиться вона мудрішою і обережнішою.

– Ну, дам вам триста гульденів.

– Е, де там! За триста не віддам. Нехай лежить та править мені за люстерко.

– То беріть шістсот!

– І за шістсот не дам. Хіба то гроші?

– Добре, дам вам тисячу!

– Ой, знаєте, нехай покличуть діти батька, як він вирішить, так і буде.