Інші, несумлінні мельники, і це борошно продавали людям, та старий Прокіп наказував змітати його для худоби й іншої живності, тож його корови, кінь, свині, качки, гуси й кури матінки Агати виглядали вгодованими, наче в панському маєтку.

Після третьої робити в млині було вже нічого, і о цій порі знахар Антоній Косиба зазвичай збирався до містечка. Обтрушував одяг від борошна, надягав чисту сорочку, руки й обличчя вмивав біля корча над ставком, де був найзручніший спуск до води, і йшов до Радолишок.

Хворих улітку було небагато, та й ті приходили переважно ввечері, як сонце зайде, коли, як відомо, люди вільніші.

Останнім часом усі домочадці, а передусім жінки, помітили в знахаревій поведінці великі зміни. Він якось почав більше про себе дбати, черевики чистив гуталіном до блиску, купив дві кольорові блузи, підстригав бороду й волосся, яке раніше спадало йому на плечі, мов у попа.

У Зоні не було жодних сумнівів щодо того, чого це він так чепуриться. Безпомильний у таких випадках жіноцький інстинкт уже давно їй підказував, що досі байдужий до жіночих чарів Антоній Косиба, певне, приглядів собі в містечку якусь бабу. Спершу всі думали про Шкопкову, власницю крамниці, та невдовзі з’ясувалося, що це не так. Антоній, хоч і відвідував крамницю, проте бачився там тільки з молодою дівчиною, яка у Шкопкової була за продавчиню.

Бачила й Зоня її не раз, і її аж сміх забирав і гнів, коли вона думала про ті зальоти.

– Ех, ти, старий, – говорила вона, придивляючись до знахаря. – І чого це тобі закортіло? Хіба ж вона для тебе? Та схаменися! От, що! До якої роботи вона вдатна? Ходиш до неї та й ходиш, а що виходиш? Тобі баба потрібна здорова, роботяща, а не така білоручка.

– Точнісінько така, як ти, – підсміхалася Ольга.

– А хоч би й так! Хоч би й так! – Зони войовничо брала руки в боки. – Я й не відпираюся. Чим я гірша за тамту? Що не така молода? То й що? Ти сам подумай, Антонію, нащо тобі така молода? Та ще й із містечка! З фанаберіями. У капелюшку. Гріх тобі буде!

– Та замовкни ти, дурна! – озвався нарешті роздратовано знахар.

І йшов геть, бурмочучи:

– І що в цієї дурепи лишень на умі!

Насправді Зонине базікання він уважав переливанням з пустого в порожнє. Він і в гадці не мав брати собі дружину. До жінок відчував неприязнь, проте ніколи не замислювався над її походженням, побоювався їх і трохи зневажав. Та коли йшлося про Марисю з Радолишок, справа була цілком інакшою. Марися була геть не схожою на інших. Настільки несхожою, що йому здавалося недоречним саме порівняння її з жінками взагалі. Сама Зонина думка про його одруження з Марисею була такою безглуздою, що й згадувати не варто. Якщо він і згадував, то лише щоб зрозуміти, звідки таке зродилося в її недолугій голові.

Що він бував у крамниці? Ну, бував, то й що з того? Що часом якийсь гостинець Марисі дарував? А хіба йому не вільно? Що любив з нею побалакати? Певне, що волів з Марисею, аніж із кимсь іншим, але не на те, щоб дурниці молоти… Біднятко, дівчина, майже дитина, ще й самотня, сирітка. Хіба є щось погане в його сердечності? Тим більше, що все це від щирого серця, без жодної корисливості? Зрештою, він відчував, що й вона його щиро полюбила. Якби було інакше, хіба вітала б вона його завжди так радісно, хіба затримувала б у крамниці надовго, звіряла йому свої печалі й негаразди?

А останнім часом їх у Марисі не бракувало. Із самого понеділка вона була мовби пригасла, а коли настав четвер, Антоній Косиба відразу помітив, що вона плакала.

– Що ж, дитинко, – запитав він, – знову лихі люди жити не дають?

Вона похитала головою.

– Ні, стриєчку Антонію! Не те! Просто через увесь цей скандал нещастя сталося.

– Із ким? – занепокоївся він.

– А з Войдиллом, лимарем.

– Яке ж нещастя?

– Певне, молодий пан Чинський довідався від когось, що цей екс-семінарист мене образив і про ту бійку. Тож, коли вчора лимар відіслав до Людвикова візок з готовим замовленням, то нового замовлення вже не отримав. Старого Пана-добродія досі в містечку не було. Він їздив до Вільна й щойно вчора повернувся. І коли бричка порожня приїхала, то спитав:

– А де ж робота?

А візник йому відказує:

– Пані в Людвикові переказувала, що вже роботи для вас не буде.

– Чого це не буде? Невже фабрику закривають?

– Фабрику не закривають, – візник йому на те. – Але за те, що ваш син їхнього панича образив, то вона й не хоче вам роботи давати.

Знахар кахикнув.

– Це несправедливо. Хіба ж батько за сина може відповідати? Син лобуряка, проте батько чоловік порядний і нічого не завинив.

– Авжеж, – погодилася Марися. – Я йому те саме сказала.

– Кому це?

– Панові-добродію. Він таке від візника почувши, почав допитуватися й дізнався, як воно було. Тоді спершу пішов до пана Собека, потиснув йому руку й сказав, що той слушно вчинив з його сином, а тоді прийшов до мене.

– І чого йому було треба?

– Спочатку він суворо на мене подивився й сказав: «Я прийшов перепросити за поведінку мого Зенона. Лиха й нерозумна він людина. Його слід було покарати, негідника, а що він від пана Собека отримав,то це ще й мало. Я розумію,