–  Коли б хоч їхав хто, - обiз­вав­ся Яким, - роз­пи­та­ли б, чи не ба­чив чо­го в лi­сi.

Зустрiли яко­гось жид­ка од­нiєю ко­няч­кою. Яким роз­повiв йо­му своє го­ре та по­чав роз­пи­ту­вать.

–  Я ба­чив зла­ма­нi са­ни, а на них ялин­ку, - ска­зав той.
– По­дай­тесь лi­сом уп­ра­во­руч.

–  Ой, не­ма вже мо­го Ва­силька, не­ма моєї ди­ти­ни!
– заго­ло­сила Оле­на. Той крик сер­ця бо­лiс­ною лу­ною роз­лiг­ся в Яки­мо­во­му сер­цi.

Ще зда­ле­ку за­ма­ня­чи­ли на до­ро­зi по­ла­ма­нi са­ни, зазел­е­нiла при­си­па­на снi­гом ялин­ка. Яким пiд'їхав до са­ней. Оле­на пер­ша зiс­ко­чи­ла i по­ча­ла при­па­да­ти до са­ней та ту­жити на ввесь лiс. Яким сто­яв, сум­но схи­лив­ши го­ло­ву. "Так, - ду­мав вiн, - Ва­силька з'їли вов­ки…" Враз щось пiд'їха­ло. Яким озир­нувсь i не хо­тiв вi­ри­ти своїм очам. Пе­ред ним сто­яли йо­го ко­нi, а на са­нях си­дiв Пет­ро, бра­тiв най­мит.

–  Ти звiд­ки взяв­ся тут?
– скрик­нув Яким.

–  Та ха­зяїн пос­ла­ли ме­не по ва­шi са­ни. Ще й ка­за­ли i сю ялин­ку вiд­вез­ти до па­на… Ва­силько об­ла­мав­ся учо­ра, зби­всь з до­ро­ги i лед­ве до­бив­ся до нас уно­чi.

–  То Ва­силько жи­вий?!
– скрик­ну­ли ра­зом Яким i Оле­на.

–  Та вже ж жи­вий… Оце не­дав­но поїха­ли вдвох з на­шим Омельком до­до­му.

–  Чи ти не бре­шеш?!

–  Хiба ж я пес - бре­ха­ти!
– обiз­вав­ся Пет­ро.

–  Слава то­бi, гос­по­ди!
– зра­дi­ли бi­до­лаш­нi.
– Сла­ва то­бi, го­с­по­ди, що вiн жи­вий!

Петро взяв ялин­ку на свої са­ни, а по­ла­ма­нi са­ни примос­тили на Яки­мо­вих. Яким вйо­кав, на ко­нi, пос­пi­ша­ючи до­дому.

Василько вже був до­ма. Яким та Оле­на пла­ка­ли з ра­до­щiв, обiй­ма­ючи Ва­силька.

–  Ми вже ду­ма­ли, що не по­ба­чи­мо те­бе, - ка­за­ли во­ни.

А Ва­силько ве­се­ло ще­бе­тав, опо­вi­да­ючи свої при­го­ди в лi­сi.

21 листопада 1891, с. Лопатинці.