– Я прошу вас! – прошепотів він несамовито і без надії й опустив очі.

А Марійка відчула, що пуповина, яка зв’язує її з 6 липня XXI століття, розірвалась остаточно й безповоротно. Кiевъ засніжений, Kieff патріархальний, із сотнею не зруйнованих іще церков, із газовими ліхтарями та карсельськими лампами, що лузає насіннячко і купує до чаю сухе варення, вчепився в неї, закутуючи важким оксамитом і муаром, ладаном і лавандовим саше, спокушаючи її великодніми конваліями, прюнелевими дамськими черевичками, золотими різдвяними горіхами та духами «Улюблений букет імператриці», ще не перехрещеними в «Червону Москву».

Притиснувши до себе, запаморочливо нашіптував їй у вухо: «Ти моя, ти вдома, так і мало статися! Ти потрібна мені!»

– Ви потрібні мені! Я знаю, це схоже на божевілля. Ви не знаєте мене, а я вас. Але я відчуваю, повірте, відчуваю, що зараз, у цю секунду, вся моя доля висить на волоску!

«Він має рацію!»

«Мамо, мамо…»

Але Мами не було. Її не існувало! Вона мала народитися лише через сімдесят років, у майбутньому, якого ще не існувало.

– Я бідний, у мене немає ні імені, ні звання, ні особливих планів на майбутнє. Я сам не знаю, що буде зі мною завтра, з моїм невмінням розпорядитися часом, невибачними лінощами, флюгеруватістю, головним сумбуром. Можливо, я навіть бездарний, і з мене не вийде нічого вартого уваги.

– Що ви?! – гарячково запротестувала Марійка. – Ви ціни собі не знаєте! Ви станете геніальним живописцем. Я обіцяю вам! Про вас дізнається весь світ!

– Мені не потрібен світ. Мені потрібні ви! Зараз!

Марійка відсахнулася на спинку стільця, вириваючи у Врубеля свої перелякані руки.

Мир! Вона зовсім забула про нього!

Але і згадавши, не відчувала нічого, крім відчуття його цілковитої непотрібності. Раптом безпристрасно і байдужливо усвідомивши, що ніколи не любила Мира Красавицького, і її любов до нього була такою ж надуманою, несправжньою та замкненою на собі, як і її попередня дитяча закоханість у літературних персонажів та кіногероїв. І коли Мир, живий і непідробний, торкався до неї, їй хотілося тільки одного – відсторонитись і бігти геть! А зараз вона відстороняється, тому що до несамовитості мріє залишитися!

– Я прошу вашої руки!

– ЩО?

Марійка судомно схопила ротом повітря.

«Карамболь!» – переможно крикнув хтось у більярдній кімнаті.

– Я відкладу поїздку до Венеції.

– О!

– Скажіть «так»!

Так!

Вона вийде за нього заміж! Вона повінчається з ним у церкві Миколи Доброго на Подолі, як Булгаков і Тася Лаппа. Вони куплять собі обручки з руки святої Варвари, як Надія і Осип Мандельштам. Вона берегтиме його, і піклуватиметься про нього, і невпинно повторюватиме, що він талановитий, геніальний, що його слава неминуча. Він не збожеволіє! Вони оселяться на Андріївському і…

«Ти зміниш історію!»

– Ні! – випалила Марійка з останніх сил.

І побігла до виходу.

– Це недозволенно! Тут пристойний заклад, панове! – вибухнув, нарешті, викректаний володар пенсне та «Болгатуру».

Марійка чула, як Михайло схопився з місця, маючи намір наздогнати її. Знала, що він за спиною, всього за два кроки, і що зараз, витягнувши руку, він торкнеться її плеча, щоб утримати, і, як тільки це станеться, вона зупиниться і залишиться з ним! Тут. Назавжди. Без жалю, відмовившись од двадцять першого століття свого життя. Тому що саме тут її дім. І саме з ним. Вона врятує його!

«Ну ж бо!»

Її праве плече занило в очікуванні його долоні.

Але долоні не було. І вона зупинилась і обернулася.

Михайло Врубель застиг, вчепившись у спинку стільця й несамовито дивлячись у вікно, за склом якого у високому, чорному, припорошеному снігом стрункому циліндрі стояв, граючись нервово тростиною, імпозантний брюнет із голубоокою каблучкою на безіменному пальці.

Той самий. Але так само мало схожий на того, доброзичливого, сонячного й безтурботного хлопця в біло-джинсовому костюмі, як і на іншого, з великим ротом, широконосого…

Та все ж вона відразу зрозуміла, чому експресивна Емілія Львівна так миттєво впізнала і злякалася його – злого й дотепного, з чорними, як вовчі ягоди, очима без дна.

«Демон!» – вибухнуло в голові.

Марійка рвонула на себе двері.

І закрутилася дзиґою, з шиплячим криком, що вихоплювався з неї.

Не було більше двоповерхової будівлі Міської Думи! І триповерхової, добудованої пізніше! І шпиля з патроном Києва Архангелом Михаїлом, який вражає мечем диявольського змія! І 15-го будинку кондитерської Бернарда Андрійовича Семадені, винахідника м’ятних льодяників «Кетті-Бос»! І татаро-монгольського брюнета в засніженому циліндрі – не було теж!

А на його місці стояли дві дівулі, облизуючи морозиво, що розтікалося, в однакових яскраво-квітчастих коротких сукнях і товстих намистах.

– Дивися, дивися! – кинула одна, вказуючи подрузі на жінку в театральному костюмі.

– Ну і що? – незадоволено відрізала друга, вже заляпана, намагаючись безуспішно стерти зі свого ліфа солодкі краплі.

Марійка істерично викинула вперед благальні долоні, немов сподівалася, що зараз цей час розчиниться під її руками, і той світ упустить її назад.