– Ти образився, так? – прошепотіла Наталочка.

– Ні.

– Ти образився, я знаю… Я розумію тебе, ти звик там до інших дівчат…

Невже цілка! – отерп я. Це ж треба отак попастися! А довкола ж було стільки гарненьких дівчат! Розкручувати цілку у ті часи доводилося місяць, а то й два, вдавати стільки часу югослава я не мав жодного бажання.

Тим часом на одному ліжку усе затихло, а на іншому, де вовтузився Бодьо, залунав шепіт:

– Тільки не в мене… нічого подібного… ти погано порахував… а я тобі кажу сьомого… ні, сьомого… я краще знаю… попробуй тільки…

– Розумієш… – шепотіла Наталя, обвиваючи мою шию, – я так не можу… Я ж не якась там…

Я позіхнув. Картина вимальовувалася ясна і прозора. Панночка вирішила мене захомутати, вийти заміж за іноземця – мрія кожної порядної дівчини. Але у Львові іноземців зовсім не так багато, як гарячих дівочих сердець. Я розумів, що ось зараз вона чекає від мене якихось чутливих слів, запевнень у вірності, бажано вічній, і головне – обіцянки забрати з собою, в залиту сонцем Адріатику.

– Ти розумієш мене? – кусала мене за вушко Наталя і тепер, коли я поклав руку на її стегенце, вона не скинула її.

– Розумію, – сказав я, і моя рука поповзла вище.

– Потрібні почуття… щось мусить людей об’єднувати…

– Я теж без почуттів не можу, – чесно збрехав я. І рука моя опинилася в неї на сідничках. – Як тільки я побачив тебе, я зрозумів…

Головне, хлопці, у цих справах пауза. Пауза – велике діло.

– Що… що зрозумів?

Тут моя рука випірнула з-під її спіднички і лягла на перса.

– Я хочу чути, як б’ється твоє серце, – сказав я.

– Ні, ти скажи, що зрозумів? – допитувалася вона, не звертаючи уваги на те, що я вже розщіпав її ґудзики.

– Я зрозумів, що ти якраз та, яку я шукав.

Це були мої коронні слова в таких випадках. На щось більше спромогтися я не міг, бо це те саме, що, добряче зголоднівши, промовляти до паруючої миски борщу. Моя маломовність мала своє виправдання і в недосконалому володінні літературною мовою, я деколи запинався, вдаючи, що шукаю якесь слово, ляпав щось чеською або болгарською, а Наталя ловила ті мої «хробачки» і жадібно заковтувала разом з гачками.

– Ти справді так подумав? – спитала вона, вивільняючись із блюзки, а коли я скинув з неї ще й станика, прошепотіла: – І я… я теж так подумала… А скажи, як буде «люба моя»?

– Драґа моя.

– А як буде «дівчина»?

– Моміче.

– Драґа моя моміче?

– Так.

– Я твоя драґа моміче?

– Умгу… – мимрив я, позбавляючи її решток вбрання.

– А як буде «люблю тебе»?

– Мілую тє.

– Мілую тє.

– Я теж.

– Правда?… Я мала тільки одного хлопця, – сказала вона і то були її останні слова.

Наступні дні минали у веселих застіллях, а вночі ми зі Славком та Богданом вмощувалися на дівочих ліжках і кохалися, як то прийнято в наших гуртожитках. Коли ми виповзали до міста, завданням Славка було відстежувати всіх спільних знайомих і попереджати їх, що Юрко – югослав, до нього не треба признаватися.

До нашої компанії належав також колишній однокурсник Славка зі Львівського університету Василь. Він після закінчення науки потрапив до армії і служив офіцером. Василь – єдиний з-поміж нас мав стабільну платню й охоче її пропивав. Другим, хто працював і щось заробляв, був Богдан Марцінко. А працював він в обласному архіві, отримував мало і мусив економити кожну копійку, тому завше, коли ми скидалися, вдавав, що не чує. Коли ж його штурхали, то починав зосереджено обстежувати кишені і після тривалих зусиль ледве знаходив кілька копійок.

23 лютого був день Совіцької армії. Гріх було не випити. Василь забрав мене зі Славком і ми цілий день волочилися по кнайпах. Забава скінчилася тим, що нас вистежила Василева жінка й почала скандалити. Василеві це не сподобалося, він повалив її в сніг і почав лупцювати.

– Може, помогти? – спитав я.

– Не треба. Він і сам справиться, – відказав Славко.

– Я мав на увазі її.

– Навіть не думай. Скільки я їх знаю, стільки він її лупить. Деяким жінкам це подобається.

Кобіта верещала, мов несамовита. Очевидно, це входило до програми. Нечисленні перехожі намагалися нас обминути.

– Робиться нецікаво, – сказав Славко. – Пішли?

– Не будемо прощатися?

– Ну, якщо маєш таке бажання, то поцілуй їй ручку. Вона з порядної родини.

Ми розвернулися й рушили до гуртожитку. Там уже чекали наші панночки і, звичайно ж, Богданчик. Чекали, що ми принесемо щось випити й закусити. Але грошей у нас було на двох, як кіт наплакав.

– Може, у Василька позичити? – спитав я, коли ми трішки відійшли.