Вона таки відповіла.

— Алло… — голос звучав сухо і непривітно.

— Е-е-е… Привіт…

Мовчання.

— Чим займаєшся? — хутко спитав я, аби хоч чимось заповнити вакуум поміж нами.

— Та нічим… Хочу подивитись якийсь фільм.

Я раптом напрочуд ясно зрозумів, що не повинен був телефонувати. Кожна її фраза здавалась ворожою. Але відступати не було куди.

— Сьогодні чудовий день, — повільно говорю, ретельно обдумуючи кожне слово; погода дійсно була славною. — Може, прогуляємось?

— Ні, — без вагань відповіла Маруська. — Я не маю настрою, — а тоді ледь чутно додала: — Вибач.

Я прикусив губу, аби не ляпнути зайвого, і розірвав зв’язок.

«Лушпайка», — подумав я.

Зціпивши зуби, відчув, як у грудях закипає розплавлена сталь, просочується крізь ребра і вологими гарячими плямами огортає шию.

І це вже був не нокдаун. То був нокаут. Глибокий нокаут, після якого досить довго не приходять до тями.

Краще — це ворог хорошого. Коли життя працює гладко і злагоджено, немов швейцарський годинник, не треба нічого покращувати!!! Залиште все так, як є…

А й справді, Кідрук, спитаєте ви, що за діла: до чого тут Бразилія?!

З усією відповідальністю запевняю вас, панове: ми вже за кілька кроків від неї. Зберіться, потерпіть і дотягніть до кінця цього розділу. А я тим часом (перед тим, як перейти до мандрів безлюдними непролазними нетрями в самому серці Південної Америки) доведу до кінця скорботно-романтичну історію, через яку мене вдруге за кілька місяців потягло на інший бік Атлантики.

Цілих два дні після розриву з Маруською я ходив, мов у воду опущений. Геть зачучверів через те кучеряве дівчисько. Роботу виконував абияк, майже ні з ким не розмовляв, а коли й переговорювався, то обмежувався лаконічними безбарвними фразами, бездумно дивлячись кудись убік, наче й не зауважуючи свого співрозмовника. Друзі та знайомі вражалися з такої разючої та ґвалтовної зміни мого настрою, деякі навіть почали вважати мене вередливим диваком, який безпричинно надувається мов бурундук і самим своїм виглядом псує настрій всім навкруги. І тільки Алекс знав дійсну причину мого невідрадного трауру.

Опівдні третього дня, не маючи більше сил терпіти мою кислу мордяку, Саня потягнув мене у «Віолет» обідати. Сподівався, що під час трапези я розбалакаюсь і мені хоч трохи полегшає.

Чепурний ресторанчик «Віолет» розташувався у напівпідвальному приміщенні «Індустріалбанку», чия біла багатоповерхова будівля знаходилась зразу навпроти нашого офісу. Навіть не накинувши курточок, ми перемахнули через дорогу і заскочили у ресторацію. Всередині кілька потомлених і блідих, мов вампіри, банківських клерків поквапливо прикінчували ситні ленчі.

Алекс відразу замовив собі бізнес-ленч. Не вчитуючись у назви страв, я машинально перегорнув декілька сторінок меню, після чого замовив грецький салат.

— Пф-ф-ф, — форкнув Алі, затим безцеремонно вирвав з моїх рук меню і проказав офіціантові: — Йому теж бізнес-ленч, будь ласка… Чувак, поїж по-людськи, а то ти скоро копита відкинеш від голоду.

Потому між нами залягла затяжна ніякова мовчанка, наче у простір над столиком хтось напхав прозорої звукоізоляційної вати. Зрештою, Саня прокашлявся і обережно почав:

— Що там у тебе з Маруською?

— Нокаут… — тихо мовив я, майже не розтуляючи губ. — Як у Льюїса і Рахмана…

— В їхньому першому бою чи в другому?

— У першому… — прогугносив я, безсило, мов мішок з картоплею, розкинувшись на фіолетовому дивані.

Очікуючи, поки принесуть перші страви, ми з Алексом зосереджено гризли підсолені сухарі, котрі на дурняк пропонують відвідувачам фіолетового ресторанчика. За вікном кволо чеберяли низькі рвані хмари. Дощу не було, однак вологий холод та несвіжа сірість неба й асфальту наганяли страшенну нудьгу. Затверділе осіннє повітря моторошно брязкало об шибки холодних багатоповерхівок Печерська. Сонмище представницьких седанів притискались один до одного на стоянці неподалік «Віолету», втелющившись понурими фарами у порепаний асфальт, заплямований огидними калюжами.

— Мда-а… Фігово… А ти їй телефонував?

— Угу…

— І що?

Мій погляд блукав по довколишніх, спорожнілих уже столиках, вкритих такими ж фіолетовими, як і дивани, скатертинами. Вигляд брудних неприбраних тарілок дратував не менше, ніж безформно-розхлябана жовтнева погода. Хоча тоді мене взагалі все дратувало.

— Нічого, — непривітно буркнув я.

— Послала? — доколупувався Алі.

— Ні… ну тобто, так… коза…

— А ти?

— А я просто поклав трубку. Уже третій день не розмовляємо, — я зітхнув, а тоді вкинув до рота нового сухаря і взявся злісно розжовувати. — Забудь про неї, чувак. Між нами все скінчено.