— Коли я відбував перший строк у таборах, вийшла книжка Івана Дзюби «Грані кристала». Ти, звичайно, пам’ятаєш цю брошуру... Це була спроба перекреслити працю «Інтернаціоналізм чи русифікація», спростувать те, що не надавалося до спростування, заперечити очевидне! Коли я прочитав цю брошуру, мені стало погано. Враження було таке, наче завалився цілий світ... система цінностей, як ти оце кажеш! Дзюба на той час був не просто людиною, що вступила у конфлікт із режимом, — він був прапором нашого руху, його теоретиком, вождем! — Чумак запалив ще одну цигарку і якусь хвилю мовчав, понуривши голову. — Але за кілька день у табір таємно передали відкритий лист Чорновола. Перебуваючи за колючим дротом, цей чоловік звернувся до нас і спокійно пояснив ситуацію. Цим листом він дав зрозуміти, що, власне, нічого не сталося і «Грані кристала» — це елементарна захисна реакція на тиск із боку держави. Й ще одне: кожен з нас тоді збагнув, що боротьба триває і прапор, який випав зі слабких рук, перехопила людина, яку ніколи не зламають...

— Ну, й що з цього випливає?

— Неправда, що все втрачено! — твердо сказав Чумак, дивлячись йому в вічі. — Неправда, що ми не потрібні Україні! Ти кажеш, стара цивілізація вмирає... з величезного материка, який живив наші серця, лишився один-єдиний осколок, правда?

— Ну! — буркнув Юр.

— Так треба робити все, щоб виросла з цієї окрушини нова Україна! І не озиратися назад. І не вимагати заплати за свою працю. А крім того, — він стишив голос, — пам’ятай, що були набагато гірші часи... та Україна все одно відроджувалася! З нічого. З нуля... розумієш?

Юр відчув, як його охоплює сонна змора.

— Гаразд, — озвався він, струснувши головою, — все це слова... Давайте ще по одній — та й потяг я додому, а то вже не рано!

Чумак знову поналивав у шклянки й поставив порожню пляшку під стіл.

— Давай... за воскресіння з мертвих! Ти до мене сьогодні заявився, мов гість із минулого... До речі, — раптом обізвався він зовсім іншим, діловим тоном, коли вони випили, — поясни мені, що це за історія була в університеті?

— А що, чутки ходили?

— Та ні, не чутки! — Чумак гостро подивився йому в вічі. — Про тебе розповідали дуже погані речі...

Юр посміхнувся.

— Он воно що!.. Було це дуже, дуже просто... Річ у тому, що тут попрацювали чарівники, розумієте? Як відповів мені один кагебіст словами з пісні Марка Бернеса: «Почему, дружок? Да потому что я жизнь учил не по учебникам! Просто я работаю... просто я работаю волшебником!»

Він зітхнув і, припаливши ще одну цигарку, розповів про всю оту провокацію, внаслідок якої було заарештовано Леляну. Коли він скінчив, Чумак підвівся із-за столу і пройшов туди-сюди по кімнаті.

— Елементарна підставка... — озвався він урешті. — Коли не хочуть засвічувати провокатора, то здійснюють отаку оперативну комбінацію. Але ж ти й улип, чоловіче... ворогові такого не побажаєш!

— Але ж хто... хто був провокатором — ось що й досі не дає мені спокою! — вигукнув Юр.

— Стоян, звичайно.

— Ви впевнені?

— Я старий конспіратор... і знаю, як робляться отакі підставки! — гірко посміхнувся Чумак. — Врешті, цей хлопчина підозрювався нами й раніше... Тобі ж, мабуть, невідомо, що він крутився серед наших аж до дев’яносто першого року?

— Не може бути!..

— А чому ти так думаєш? Кагебе спрацювало чітко: з тебе зробили провокатора і змусили покинути Україну, а він зостався на місці й, користуючись знайомством із Леляною, проник у наше середовище... З його іменем пов’язувалися й подальші арешти, зокрема, й на факультеті журналістики... просто не було певности, що здав цих людей саме він!

Чумак сів у фотель і, глянувши на Юра, знову посміхнувся.

— Ось як роблять провокаторів! Кепська справа, друже мій...

— А зараз чим він займається?

— Стоян? Торгує кольоровими металами! Такий бізнесмен, що ого...

— То це він вам звістив, що мене убили?

— Ні... Леляна казала!

— Хто? — не зрозумів Юр.

— Ну, Леляна ж... — Чумак побачив його здивування й посміхнувся. — Леляна... котра фігурувала в цій справі! Ти що, забув?

Юр страшенно зблід.

— Не може бути! Вона ж померла в таборах!..

— Коли це?! — витріщився на нього Чумак.

— Наприкінці сімдесятих! — вигукнув Юр, атолі затинаючись, розповів, як його занесло вночі на отой цвинтар. Він розказав геть про все — тільки оту спробу вкоротити собі віка обминув мовчанням, тому що цей спогад і досі обпікав його соромом.

— Нічого не розумію! — стенув плечима Чумак, вислухавши його плутану розповідь. — Я з нею давно вже знайомий... ми разом працювали в Києві! Та й узагалі це якась нісенітниця... коли в’язень умирає в таборі, то його там же й ховають! Ніхто нікуди його не вивозить, ще чого... А ти дивився, що було написано під портретом?

— Ні... але на фото була вона, вона! Послухайте, може, ми говоримо про ріжних людей?

Чумак рішуче встав із-за столу і підійшов до шафи.

— Як же ж це ми маємо балакати про ріжних людей... Ось же вона видала збірку поезій! І тут її портрет... поглянь!