Шрифт:
— Ніколи, ніколи... — відказала вона, пришвидшуючи крок.
— Значить, це був сон... мара?
— Мара, мара... — відказала вона, пришвидшуючи крок.
— Значить, не було тих бісів із червоними квитками? Й того чорного авта, яке повезло тебе назустріч смерті, не було теж? Й тої сірої кам’яниці, де ти обпекла мене презирством і ненавистю, не було... правда?!
— Не було, не було... — відказала вона, пришвидшуючи й пришвидшуючи крок і не дивлячись у його бік.
Він глибоко відітхнув, почуваючи себе так, наче його душа вирвалася із безодні темних вод на білий світ, і простягнув руку, й хтів було доторкнутися її долоні, щоб відчути кінчиками пальців м’яку гарячу плоть і переконатися в реальності того, що бачать його очі, — але контури її постаті раптом задрижали й почали танути, мов дим, поволі обертаючись у ніщо.
— Леляно! — іще встиг крикнути він...
... мисник біля дверей. Вичовгана лава. Й темна постать за столом, котра сумно хитає головою, дивлячись на нього з-під хустки, яка відкидає тінь на пів її лиця.
— Пий! — сказала вона і знову налляла на дно густого пійла.
Юр підняв кварту й, закинувши голову, став ковтати гірке-гірке вариво, та цього разу воно було червоне, ніби кров, і в очах відразу ж почало ясніти, наче хтось протер ганчіркою запітнілу шибу, а контури предметів стали різкими і немов би задрижали на гранях, і перед ним чітко і ясно постало: піч, із якої ллється повінь сліпучо-білого сяєва. Грубелецькі сволоки під стелею, де звисають пучки пересохлого зілля...
... і дві ляльки з тіста, що сидять на лаві.
Тиша текла й текла, наче пісок; аж під стелею пролунав такий звук, наче луснула напнута струна, — і ляльки стрепенулися й ожили.
І перша лялька поспиталася в другої:
— А ти пам’ятаєш, як ми уперше зустрілися з тобою на цім світі і збагнули, що любили одне одного в минулому житті?
— Ні, не пам’ятаю... — сказала друга лялька, не підводячи голови.
І перша лялька знову поспиталася в другої:
— А ти пам’ятаєш, як ми ішли вулицею отого заклятого міста і я вперше назвав тебе іменням, яке ти носила ще за тих часів, як і міста цього не було?
— Ні, не пам’ятаю... — сказала друга лялька, не підводячи голови.
І перша лялька востаннє поспиталася в другої:
— А ти пам’ятаєш, як я вперше поцілував тебе коло тої криниці, де за сім віків перед тим перетнулися наші долі, — й зав’язалися у такий вузол, що й понині не розплутати його?
— Ні, не пам’ятаю... — сказала друга лялька, не підводячи голови.
— Як же ж ти могла забутися!.. — вигукнула перша лялька.
І друга лялька підняла голову, й подивилася першій у вічі, й відказала:
— Не судилося...
І знову запала глуха сіра тиша, в якій чутно було тільки гуготіння вогню; а далі він побачив, що ляльки поволі починають віддалятися одна від одної, відсовуючись у протилежні кінці лави, — й тоді холодний жах шарпонув його серце, й він крикнув:
— Стійте! — і схопив їх обома руками, і поставив лицем одна до одної; але вони почали осідати, потворно деформуючись і втрачаючи усяку подобу, — й він уздрів, що в руках у нього сира глина, прах, тлін...
... мисник біля порога. Вичовгана лава. І темна постать за столом, котра сумно хитає головою.
Й утретє налляла вона йому гіркого питва, й коли він підняв обіруч залізну кварту, то угледів, що вариво біле-біле, наче молоко; а далі вона йому сказала:
— А тепер біжи... біжи! Як переймеш її сього разу, то вона буде твоєю!..
... ясно-рожева стяга, що займається над полями. Небо, високе та дзвінке, як буває тільки морозяного ранку. Й далека нитка дороги, де швидко-швидко простує тендітна постать у голубому плащі.
— Леляно! — щосили гукнув Юр, стоячи на узвишші, яке поросло колючими будяками.
Постать і не озирнулася. До неї було дуже далеко, й голос летів і падав, неначе підстрелений птах.
Він зміряв оком нерівне поле у золотій стерні, а затим з розгону спустився в діл і побіг наперестріч. Коли він опинився в улоговині, дорога щезла з поля зору, а десь поруч озвався журливий голос, який почав ледве чутно співати:
Засипана криниченька золотим піском. Засватана дівчинонька з другим козаком. Ой жаль, жаль не помалу! Любив дівчину змалу, любив дівчину змалу, любив — та й не взяв. Ой жаль, жаль!Спотикаючись і падаючи, він видерся на гребінь, склав долоні човником і знову загукав:
— Леляно-о!
Постать ішла й ішла, не обертаючи голови у його бік, і видно було, як летять за вітром довгі золоті коси.
А вже з тої криниченьки орли воду п’ють. А вже тую дівчиноньку до шлюбу ведуть. Ой жаль, жаль мені буде! Возьмуть її люде, возьмуть її люде, моя не буде. Ой жаль, жаль!Він знову побіг, і вітер свистів йому у вухах, а нерівне горбкувате поле плигало вгору-вниз, поволі затягуючись прозорою млою, — а невидний голос усе звучав і звучав, тоскно відлунюючи в барабанних перетинках: