Розливши їх у два флакони, Гренуй щільно закоркував їх і сховав у своїх кишенях. Потім він старанно вимив водою пляшки, ступку, лійку й ложку, протер їх олією з гіркого мигдалю, щоб знищити всі сліди запахів, і взяв другий змішувач. У ньому він швидко скомпонував ще одні парфуми, подібні до перших; вони також складалися із свіжих квіткових елементів — вже без смердючої основи, — а тільки з невеликої кількості мускусу, амбри, цибетину та кедрової олії. Звісно ж самі по собі вони пахли по-іншому, ніж попередні — простіше, бездоганніше, не так злоякісно, — бо в них були відсутні компоненти, що імітували людський запах. Та коли б ними скористалася звичайна людина і вони змішалися з її власним запахом, то їх навряд чи можна було б відрізнити від тих, які приготував Гренуй виключно для себе.

Наповнивши флакон другими парфумами, він роздягнувся догола і побризкав увесь свій одяг тими, першими. Потім кінчиками пальців змочив ними в себе під пахвами, між пальцями ніг, у паху, груди, шию, вуха й волосся, тоді знову вдягнувся й залишив майстерню.

Коли він вийшов на вулицю, його раптом охопив страх, бо він розумів, що вперше в житті поширює навколо себе людський запах. Але сам він відчував, що смердить, жахливо смердить. І він не міг собі уявити, що інші люди зовсім не сприймають його запах як сморід, і наважився одразу зайти до корчми, де на нього чекали Рунель з дворецьким маркіза. Йому здавалося, що буде менш ризиковано випробувати нову ауру спочатку в анонімному середовищі.

Вузькими темними провулками він прокрався вниз до річки, де чинбарі й красильники займалися своїм смердючим ремеслом. Зустрічаючи кого-небудь чи проходячи повз двері будинку, де гралися діти чи сиділи старі жінки, він змушував себе йти повільніше, обережно несучи велику хмару свого запаху.

Ще з юнацьких років він звик до того, що люди, проходячи повз нього, зовсім не звертали на нього уваги; не від зневаги — як він колись думав, — а тому, що вони зовсім не помічали його існування. Навколо нього не було простору, він не хвилював, так би мовити, атмосфери, як інші люди, не відкидав тіні на інших людей. Тільки коли вже безпосередньо наштовхувався на когось, у натовпі чи на розі вулиці, тоді відбувалася коротка мить сприйняття, і найчастіше зустрічний з жахом відсахувався, кілька секунд дивився на нього, Гренуя, так, ніби бачив створіння, що, власне, не мало права на існування, створіння, яке, хоч і стояло тут, якимось дивним чином було ніби відсутнє, а потім ішов собі далі, умить про нього забуваючи…

Але тепер, у провулках Монпельє Гренуй знову відчував і бачив — і щоразу, коли він помічав це, його пронизувало гостре почуття гордості, — що він якось впливає на людей. Проходячи повз жінку, що схилилася над криницею, він помітив, як вона на мить підвела голову, подивилась на нього, а потім, явно заспокоївшись, знову повернулася до свого відра. Якийсь чоловік, що стояв спиною до нього, озирнувся і досить довго з інтересом дивився йому вслід. Діти, яких він зустрічав, давали йому дорогу — не від страху, а з чемності; і навіть якщо вони, вибігаючи з будинків, ненароком наштовхувалися на нього, то не лякалися, а обминали його, так ніби наперед здогадувалися про наближення якоїсь особи.

Завдяки багатьом таким зустрічам він навчився краще оцінювати силу своєї нової аури і став самовпевненішим і зухвалішим. Він швидше підходив до людей, намагався якомога ближче пройти повз них, ба навіть вимахував трохи рукою, часом ніби ненароком зачіпаючи якогось пішохода. Одного разу він ніби навмисне штовхнув чоловіка, якого хотів випередити. Він зупинився і попросив вибачення, і чоловік, який ще вчора, як від грому, здригався від раптової появи Гренуя, удав, що нічого не трапилося, посміхнувся та ще й поплескав Гренуя по плечу.

Він вийшов з провулків на майдан перед собором святого Петра. Дзвонили дзвони. З обох боків порталу юрмилися люди. Тільки-но закінчилося вінчання. Всі хотіли побачити наречену. Гренуй побіг туди і замішався в натовп. Він штовхався, угвинчувався в людську масу — нехай вони туляться до нього зі всіх боків, нехай набираються його власного запаху. Розставивши ноги посеред цього юрмища, він підняв руки і розхристав комір сорочки, аби запах без перешкод міг стікати з його тіла… І радість його була безмежною, коли він, помітив, що інші нічого не помітили, анічогісінько, що всі ці чоловіки, й жінки, й діти, що впритул стояли довкола, так легко дали ошукати себе і вдихали його сморід — із котячого лайна, сиру та оцту, — як запах собі подібного, а його Гренуя, зозулиного виплодка, приймали в своє середовище як рівного собі.

Біля своїх колін він відчув дитину, маленьку дівчинку, що затесалася поміж дорослих. З лицемірною турботливістю він узяв її на руки, високо підняв, щоб їй краще було видно. Мати не тільки дозволила, вона подякувала йому за це, а мала повискувала від задоволення.

Отак Гренуй, може, чверть години простояв у лоні натовпу, вдавано святенницьки притиснувши до грудей чужу дитину. І поки весільна процесія, супроводжувана голосним передзвоном та захватом людей, посувалася вперед, на неї сипалася злива монет, Гренуя охопив інакший захват, чорний захват, злорадне відчуття тріумфу, що викликало дрож і п’янило, немов напад похоті, і він ледве стримувався, щоб не виплеснути його, немов жовч і отруту, на цих людей і не закричати їм прямо в обличчя: він їх не боїться, навіть майже не ненавидить, зате всім своїм єством зневажає за їхню смердючу дурість, бо ж вони дозволили йому обдурити себе; бо вони — ніщо, а він — усе! І, ніби глузуючи, він сильніше притиснув дитину до себе, набрав у легені повітря і закричав разом з усіма хором: «Слава нареченій! Хай живе наречена! Хай живе чарівна пара!»

Коли весільна процесія пішла собі далі і натовп почав розходитися, Гренуй віддав дитину матері й подався до церкви, аби заспокоїтися там і відпочити. В соборі пахло ладаном, який холодними клубками піднімався з двох кадильниць з обох боків олтаря і як затхле покривало слався над слабкішими запахами людей, які ще сиділи там. Гренуй і собі присів на лавку під хорами.

Раптом він відчув велике задоволення. Не таке п’янке, як колись у череві гори під час своїх самотніх оргій, а холодне й тверезе задоволення, породжене усвідомленням власної могутності. Тепер він знав, на що був здатний. З допомогою найнікчемніших засобів, завдяки своїй геніальності, він зімітував людський запах й одразу ж так точно, що навіть дитина нічого не помітила. Тепер він знав, що може досягнути більшого. Знав, що може поліпшити цей запах. Він міг створити не лише людський, а й надлюдський запах, ангельський запах, такий несказанно гарний і живодайний, що, понюхавши його, кожен буде зачарований і всім серцем полюбить його, Гренуя, носія цього запаху.