— Що це з нею? Ти що, її курку встиг переїхати?

— Ні, нічого такого. Жодних птаховбивств. Ця стара тут завжди стоїть і завжди плюється. Вона, мабуть, не сповна розуму. А може, у землю вросла, як гадаєш, Лі?

Мені чомусь стало тривожно, але я не встигла зосередитися на цьому відчутті, бо чоловік нахилився до мене і змовницьки прошепотів:

— Заплющ очі, кохана. І не дивися, доки я не скажу.

Я послухалася, зрозумівши, що на цьому повороті вже видно наш дім, і аж подих затамувала від цікавості. Ще п’ять хвилин машина стрибала і гойдалася, долаючи останні метри, а потім буркнула щось сердите і замовкла. Я внутрішньо підібралася. Ось зараз...

— Вуаля! Тепер можеш дивитися!

Я мерщій відкрила очі і голосно зойкнула. А потім відчула, як буквально сповзаю по сидінню. Сказати, що я була в захваті, побачивши будинок, — нічого не сказати. З мого тіла неначе вийняли всі кістки і наповнили його гелієм. Мені хотілося літати.

— Я...

Слів забракло. Михайло задоволено підсміювався, а Тигра нетерпляче совався у мене на колінах, певно, бажаючи якнайшвидше вийти на волю. Що ж, я його розуміла. Сяк-так випроставши спину — від довгих поїздок в авто у мене, на додачу до всього, починав нити хребет — я вибралася з машини, жадібним поглядом упилася у двоповерхове рукотворне диво, що підморгувало мені кожним сонячним відблиском у вікнах, усміхалося кожною тріщинкою між цеглинками, і ще раз зойкнула.

— Боже...

Цього разу мене вистачило аж на чотири літери. Тигра видряпався мені на плече і примруженими очима дивився кудись назад. Я також озирнулася. І побачила його. Від щастя мені захотілося вищати.

— Це озеро, Михасю!

— Тю, та я ж тобі казав про нього, — чоловіка помітно тішила моя радість. — Озеро, щоправда, то гучно сказано... ставочок чи озерце буде точніше. Одним словом, водойма. Не бажаєш оглянути дім?

— Бажаю, — мовила я з гідністю і підняла голову, як молода графиня, що прискіпливим оком дивиться на щойно успадковані від тітки-мегери володіння. — Але знаєш, я вже... тобто я не була б щасливішою, навіть якби ти купив мені дім десь на голлівудських пагорбах.

— Та хтозна, — підморгнув мені Михайло. — Ти й досі небайдужа до Гарісона Форда.

Я засміялася, охоче підхопивши нашу стару гру.

— Ну, по-перше, Форд живе десь на ранчо дуже далеко від Фабрики мрій. І правильно робить. А подруге, неправда твоя, любий. Мені завжди подобався Стів Бушемі, а ти — лише прикрий виняток у моїй любові до некрасивих, але милих чоловіків. Вельми прикрий виняток.

— Як це печально, — хмикнув Михась. — Пропоную речі вивантажити трохи згодом. Ставлю пропозицію на голосування. Хто «за»?

— Двоє, і один утримався, — я погладила Тигру. — Прийнято. Ходімо.

Михайло махнув у повітрі масивним ключем, наче чарівною паличкою, встромив його у замкову шпарину, і двері жалібно крякнули, відкриваючись. Крихітний коридорчик, чи, радше, передпокій, був темним і вогким, але цілком привітним. Саме таким, як я й чекала.

— Зараз... світло увімкну... ось. — Під стелею блимнула лампочка, і Михайло вказав на стіни, пофарбовані у дуже милий бірюзовий колір. — Тут шпалери були... вірніше, те, що від них лишилося... клаптями звисали зі стіни. Я вирішив не морочитися, і...

— Дуже добре, — щиро мовила я. — Тут у нас досить волого, і клеїти шпалери немає сенсу. А ось фарба — саме те. І колір чудовий.

При словах «тут у нас» мій чоловік засяяв яскравіше за лампочку.

— Що дивимося спочатку — кухню, веранду чи вітальню?

— Усе й відразу, — пробурмотіла я, навмання штовхнувши ті двері, що були праворуч. Кіт нарешті красиво зістрибнув з мого плеча і пішов поперед нас, задерши хвоста трубою, з виглядом єдиного і справжнього господаря цієї оселі. Він обнюхував усе, що траплялося йому на шляху, і був, з усього видно, страшенно заклопотаним. За першими дверима виявилася кухня, і Тигра впевнено попрямував до старого масивного холодильника. Ну хто б сумнівався?

— Не знаю, що з ним робити, — подав голос Михайло, і я не відразу зрозуміла, що він має на увазі не кота. — Можна купити новий холодильник, але цей працює ще й досі. Колись техніку робили на віки. Гарчить, щоправда, як той трактор, зараза, але тут товсті двері, його й у вітальні вже не чути... Зате морозить як звір. І пінгвін задубне, гарантую. Що скажеш?

— Поки що лишаємо, — винесла я вирок, і ми повернулися на веранду, а потім перейшли до вітальні, у центрі якої стояв круглий стіл із різьбленими ніжками, накритий білосніжною скатертиною і сервірований на двох. Порцелянові тарілки, кришталеві келихи, свічки у срібних підсвічниках. Відчуваючи, як від зворушення стає важко говорити, я взяла чоловіка за руку.

— Коли ти тільки встиг? Ти тут таку роботу здолав, і ще це.

— Я лише хотів зробити тобі приємне.

— І в тебе вийшло.

Тигра, що вже нагулявся біля холодильника тракторного типу, підкрався до столу і сів біля нього, жалібно блимаючи на нас круглими нещасними очима. Якби я перед від’їздом власноруч не згодувала цьому шарпакові цілу бляшанку м’ясних консервів, то неодмінно повірила б, що бідна тварина пухне з голоду.

— Потім, обманщику, — удавано насупилась я і повернулася до стіни, на якій красувалося величезне люстро у чудернацькій рамі — чи то бронзовій, чи то фарбованій під бронзу, — що зображувала якусь оргію з тваринного світу.