— Я... боюся, що я не зможу тобі пояснити, Михасю, — трусонула головою дружина. — Ходімо мерщій зі мною вниз, доки воно триває.

— Триває що?

— Ходімо, Михасю, будь ласка! Ти повинен це бачити!

Прошипівши безадресний прокльон, я виплутався з ковдри й став на ноги. Залишки сну все ще гуляли в голові, немов луна по печері. Мене обірвали на чомусь дуже важливому. А якщо цей голос більше не з’явиться?

— Веди, — похмуро буркнув я.

Ми вийшли з кімнати і сходами спустилися вниз, у освітлену вітальню. Аліна весь час озиралася на мене, неначе переконуючись, чи йду я за нею. Що вона утнула цього разу? Знову підірвала свою чортову клавіатуру? Чи тепер уже її монітор від’єднався і вилетів у кватирку? Чому вона вперто не бажає залишати мене у спокої?

Дружина зупинилася перед прочиненими дверима кабінету. Завмерла і підняла правицю, закликаючи до тиші, хоч я й не видав досі жодного звуку.

— Дивно... — мовила нарешті. — Більше нічого не чути.

— І що ж тут у дідька дивного? — поцікавився я.

Аліна не відповіла. Вона навшпиньках наблизилася до дверей, неначе очікуючи, що виявить там збіглого з лікарні психопата із закривавленим ножем у руці. Зазирнула у просвіт, потім рішуче розчахнула навстіж. І зрештою знову повернулася до мене.

— Воно припинилося.

Я відсторонив її убік і пройшов до кабінету. Очам відкрився дикий розгардіяш: усі книжки, що до цього стояли у шафі біля стіни, нині валялися навколо, неначе тут проводився якийсь несамовитий обшук. Розкриті, з пожмаканими аркушами, деякі навіть розірвані навпіл, вони вкривали собою всю підлогу й навіть стіл. Те ще видовище. Тепер вже я озирнувся до дружини.

— Що це значить, Аліно? Все ще намагаєшся будь-що привернути мою увагу?

Вона витріщилася на мене, немовби я запропонував їй танцювати брейк голяка.

— Що? Михасю, в мене й на думці не було! Ці книжки... — вона запнулася.

— Що — книжки? Вони, як я бачу, розкидані по всій підлозі. Тобі, як письменниці, це не здається блюзнірством?

— Це не я! — скрикнула вона. — Господи, невже ти думаєш, що мені може прийти у голову така ідіотська ідея — раптом вивалити все з книжкової шафи, а потім збудити тебе, щоби ти на це подивився?

«Я б не здивувався», — крутилося на язиці, та я вирішив стримати сарказм.

— Просто намагаюся зрозуміти. Або це зробила ти, або хтось інший. Оскільки ти заперечуєш свою причетність, то значить, десь тут зачаївся таємничий шкідник, котрий і здійснив цей підступний глум над твоєю бібліотекою. Мусимо його знайти. АГОВ!! Є ХТО-НЕБУДЬ?! АНУ ВИХОДЬ З ПІДНЯТИМИ РУКАМИ!!

— Припини знущатися! — скрикнула Аліна. — Що з тобою таке? Чому ти не даєш мені сказати?!.

— Бо знаю, що ти скажеш. Якщо обидва запропоновані варіанти відкинуті, залишається останній — надприродний. Бісові книжки самі це зробили.

— Саме так і було, — після кількох секунд мовчанки холодно відказала дружина. — Мої бісові книжки пурхали в повітрі, неначе метелики. І ще я виразно чула дитячий голос. Ось чому я покликала тебе.

Я витримав паузу, вишукуючи на її лиці хоч слід того, що вона жартує, але схоже, що вона сказала це на повному серйозі. Зрештою похитав головою.

— Ти мала рацію, Аліно. Ти дійсно ненормальна.

Її обличчя набуло шокованого виразу, наче я дав їй ляпаса. І на якусь мить я здивувався сам собі. Я ніколи не розмовляв з власною дружиною у такому тоні. Ці слова неначе самі зривалися з вуст. Та все ж сором, як і жаль, тривали лише кілька миттєвостей.

Бреше, шепнув хтось, тільки шепіт цей почувся не вухами, а мозком. Може й не шепіт, а просто нагадування десь усередині. Вона знову намагається маніпулювати, як завжди робила. Я ж казав: знаю таких, їм усе мало. Отримала будинок, але цього недостатньо, тепер їй треба, щоб ти танцював навколо неї, щоб прибігав за першим погуком, як вірний песик. Дозволиш цьому статися?..

— Що з тобою відбувається, Михайле? — ледь чутно спитала Аліна. Я помітив, що її очі набухли слізьми. — Ти вже кілька днів сам на себе не схожий. Ти поводишся зі мною так, наче зненавидів мене. Це правда? Я дратую тебе? Може, ти не хотів щоб я приїздила сюди? Може, ти хочеш, щоб я поїхала?

Так.

— Ні, — сором повернувся, і мені знову стало гидко. Чомусь думки, які здавалися мені вірними, на виході з голосових зв’язок перетворювались зовсім не в те, що я насправді хотів сказати. В черговий раз виникло відчуття, що прокинувся я лише кілька секунд тому, а не тоді, коли мене розбуркала дружина. Я підійшов до Лі й притис її до себе.

— Пробач. Дійсно, верзу щось не те. Просто розізлився, що ти мене розбудила. Голова зовсім не варить після сну... Давай поговоримо про це завтра, добре? Напевно є якесь пояснення всьому цьому. Домовились?

Лі лише мовчки кивнула в мене на грудях. Потім промовила:

— Цей дім не потрібен мені без тебе.

— Я знаю. Знаю. Пробач. Ходімо спати. Завтра я тут усе приберу.

Ми рушили до дверей. На порозі Аліна додала:

— І я дійсно чула голос, Михайле.

Я вирішив залишити це без коментарів. Та коли виходив з кабінету і простягнув руку, аби натиснути на вимикач, мені здалося, що я теж почув щось. Почув знову ж таки всередині голови. Тихе дитяче пришіптування.