– Не здохне, доріжемо, - втішає чоловік жінку.

– Дядьку, а масть ви підібрали в самісіньку точку?
– допитуюсь я, бо не дуже схоже, щоб лошата були найкращі на всю Літинщину.

– А як же інакше?! Ось подивись - тепер срібло на них, - ворухнув батогом паморозь на підручному, - збереш срібло - золото побачиш. Жаль тільки, що на борозному дрібна зірка. Але я її білою фарбою збільшу.

– А господи, чи ти недоколиханий, чи в тім'я битий?
– обурюється тітка Ликерія, не сумніваючись, що на борозному таки побільшає зірка.

– Сідай, Михайлику, провезу, як президента, і плати не візьму!
– крутнув дядько батогом над головою, а лошата прищулили вуха.

Я вискакую на духмяне з ромашкою сіно, охоплюю руками Івана, а дядько гикнув, трусонув віжками, цьвохнув батогом. І от під копаницями тьохнув, присвиснув мерзлий сніг, попереду заспівав дзвоник, а від саней, все більше дивуючись, почали втікати паркани, городи, дерева й хати.

– Ой, не жени так, Миколо, бо всі мої кісточки, мов на решеті, перетрусиш, - застогнала тітка Ликерія, а ми з Іваном засміялися.
– Чуєш, не лети, мов байбас на весілля.

Та хіба тепер дядько Микола почує голос жінки?

– Вйо, мої, не чужі!
– шаленіє він, шаленіє сніг, зриваючись з-під копит і з-під крил саней, шаленіє світ, дугами відлітаючи від нас. От у мою душу вскакують і починають борюкатися острах і радість, а невидимий швець у міжпліччя забиває цвяшки. А лошата вже не чують під собою землі - здається, от-от санки підіймуться вгору й полетять над здивованим селом. О, вже й знялися вони! Несподівано ми чуємо тріск, щось підкинуло нас ближче до сонця і жбурнуло набік? Ми всі, наче картопля, вивалюємося у сніг, а зверху нас накриває сіно, і рожни, і дошки, що повилітали з саней. Я тягнуся рукою до обличчя - як воно там, а до мене водночас долітають два голоси:

– Тпру, тпру, змії!

– Хіба ж ти чоловік? Хіба ж у твоїй голомозині тримається розум? Чи ти покалічити-осиротити дітей найнявся? Діточки, лебедята мої, чи ви живі-здорові?

Коли я, обтрушуючи сніг і сіно, підводжусь на ноги, то бачу присоромленого дядька Миколу і вкрай обурену тітку Ликерію. Тепер з неї сипався сніг, наче з дерева, а на її жовтих лицях займалися давно пригаслі рум'янці.

– Хіба ж я відав, що вони такі?
– справдовується провинник. У нього навіть вуса посмутніли.
– От усе ж село знає, що маю в руках ведмежу силу, а вдержати цих зміїв ніяк не зміг. Та за ці лошата ми з тобою, голубко, озолотимось від голови до самісіньких п'ят.

– Аж до самісіньких п'ят?
– враз подобрішала тітка Ликерія і чогось зиркнула на свої закаблуки.

– Ще й за п'ятами трохи лишиться, - не моргнувши, запевняє дядько Микола, і ми всі починаємо сміятись.

– І що ви скажете на це?
– примирливо розводить руками тітка Ликерія.
– Самі бачите: чоловік у мене - як дуб, а розуму в баняку - з жолудь.

– І нащо мої слова красти?
– не сердиться, а посміхається дядько Микола й починає вкладати в сани дошки, рожни й сіно.
– Сідайте, сідайте, на щастя, не обломились.

– Ви собі як хочете, а я пішки, бо ти, нерозсудливець, і душу на цвинтар завезеш.
– Тітка Ликерія рішуче обминає санки й прямує додому.

– І нащо трудити ноги, коли своя худобина є?
– дивується дядько Микола, торкається рукою потилиці, а далі звертається до нас: - А ви, збитошники, теж пішадрала додому підете?

– А ми, дядьку, з вами хоч на край світу, бо так ще ніколи не їздили.

– Правда?
– радіє дядько Микола, і щось дитяче, зворушливе проходить по його кирпатому, веснянками приімленому виду.

– Правда, дядьку.

– Ну, спасибі, спасибі, - дякує мені, хоча б треба було зробити навпаки.

Після цього дядько Микола поважніє і вже без вітерця довозить нас до свого двору, де смачно чухається об ріжок комори оте, з рукавицю завбільшки, порося, на якому має бути сало аж на дві долоні.

Дядько Микола одразу дістає вепра кінчиком батога:

– Ти чого, безпардоннику, вичухуєш сало? Це для того тебе годуємо, як герцога?

Безпардонник кувікнув, відскочив убік і здивовано задер на дядька рожевого п'ятака.

– Красивий, красивий, - підхвалює його дядько, а нам з Іваном знову стає весело.

Від дядькової оселі я проворно вискакую в завулок і мету на ковзанку - землі під собою не чую. Заяча шапка спадає мені на очі, я поправляю її помахом голови і мало не налітаю на батька. Рослий, широкоплечий, він легко йде по землі, дарма що на його плечах лежить кропив'яний, певне, з пашнею, клунок. Побачивши мене, батько сповільнює ходу і примружує одне око, оте, в якому й побіля якого найбільше назбирується насмішки.