– Великий крик за малий пшик!
– ображено заметались вузькі, присмоктані уста.
– За що мені така сіпанина?

– Не каліч дерево! Воно сім років після твоїх рук буде сльозою плакати. Ножа маєш?

– Маю.

– Зараз же зачисть усі поламини, не будь ординцем серед такої краси!

– А мені, значиться, що? Коли треба зачистити, то зачищу. Ви в начальстві ходите?

– Хіба ж не видно?!

– Та видно. З Літина чи Вінниці?

– З Вінниці.

– Значиться, такий є приказ, - дивується чоловік.
– Діждалась і калина приказу. То я зараз же зачищу свої сліди.
– Він вийняв ножа і зник за тими деревцями, яких і досі за їхню красу нівечать люди...

Поміж розкішними червоними кетягами виїжджаємо на луг, далі на дорогу - і вперед, уперед, а сполохані думки ширяють через темінь віків, і в очах мені стоять оті перехоплені ординськими вогнями дівчата, з яких проросла калина. Ось я навіть почув, як застогнала земля. Озирнувся. Ні, то стугонів над річкою невеличкий млин, важке обмерзле колесо лихоманило його, а він робив своє діло, наче людина, і стогнав, наче людина.

– Тепер, Михайлику, вже недалеко. Не замерз?

– Не замерз.

– Все одно трохи пробіжімося.

І ми бігли наввипередки з дядьком Себастіяном, він перехоплював мене, підкидав угору і ловив, як м'яча, а розумний кінь скоса поглядав осміхненим оком і сам доганяв нас.

Ось і Майдан-Трепівський, і річка Згар, і крутояри, і глинисті червоні горби, що обросли хатами-білянками. Ми в'їжджаємо на шкільне подвір'я, де ясніє великими вікнами двоповерхова, червоної цегли школа. На подвір'ї зараз тихо (школярі пороз'їжджалися по домівках), і тільки голуби воркують на тепло.

З острахом і радістю я підіймаюся прочовганими металевими східцями на другий поверх. Ось дядько Себастіян зупиняється біля високих дверей і обережно стукає п'ястуком.

– Заходьте, заходьте!

Ми переступаємо поріг просторої кімнати, вітаємося з немолодим в окулярах чоловіком, сиве волосся якого лягло на плечі. Дядько Себастіян іде до нього, а я, наче замовлений, приріс до підлоги: проти мене і праворуч, і ліворуч стоять величезні дубові шафи, а з них крізь скло виглядають тисячі книг. Їх, либонь, і на десять возів не вмістив би! Спершу я не повірив, що стільки можна зібрати книжок у одному місці. Куди там попівській бібліотеці! Є ж такі щасливці, що мають доступ до цього добра. Поки я вбираю в очі корінці книг, до мене підходять і дядько Себастіян, і завідуючий бібліотекою.

– Це, Михайлику, вчитель Дмитро Онисимович, - знайомить мене голова комнезаму.

– Спасибі, - невпопад кажу я і так виминаю шапку в руках, що з неї летить шерсть.

Дмитро Онисимович тільки переглянувся з дядьком Себастіяном і лагідно заговорив до мене:

– Наша бібліотека, Михайле, видає додому лише по дві книги. Які тобі потрібні? Чи вибереш сам?

– Я сам, - прикидаю, що треба вибрати дві найгрубших книги. Дмитро Онисимович розчиняє дверцята шаф, а я нишпорю очима по найтовщих книгах. Ось, здається, можна взяти цю в чорних палітурках.

– Випишіть, коли можна, її.

Дмитро Онисимович, осміхаючись, подає мені п'єси Шекспіра й каже:

– Тобі ще ранувато братися за цю книгу, хоч і написав її найкращий драматург світу.

– Чого ранувато?
– бурмочу собі під ніс.
– Я дуже люблю читати п'єси.

– Воно й добре; в мене таких читачів небагато. Але ці п'єси будеш вчити років через шість-сім.

– А в них срілянина є?

– Що-що?
– округлюються сірі очі вчителя.

– Питаюся, чи б'ються, чи стріляють у цих п'єсах?

– Ага!
– зрозумів нарешті мене Дмитро Онисимович і пустив посмішку по вусах і в окуляри.
– Б'ються тут не на життя, а на смерть, але не стріляють, - тоді ще наче й пороху не було.

– То я візьму її, - люблю, коли б'ються, - ніяково виправдуюсь перед учителем.

– Ну, коли так наполягаєш, бери!
– вручає мені товстелезну книгу Дмитро Онисимович.
– Тільки одна умова: потім розкажеш, про що тут пишеться.

– Згода.

– Яку ж тобі ще підібрати? Чи не цю?
– показав учитель на одну з найтовщих книг у полотняних палітурках. По всьому видно було, що він одразу збагнув мій смак.

– Можна й цю, - беру в руки твори Маміна-Сибіряка. Дядько Себастіян теж вибрав собі книги, правда, не такі грубі, як я. Ми подякували Дмитрові Онисимовичу, а він на прощання й каже;

– Ти ж як закінчиш свою школу, приїжджай учитися до нас. Я тобі дам усі книги прочитати.

– Спасибі, спасибі, Дмитре Онисимовичу, - вклоняюся старому вчителю, а він кладе мені на голову пропахлу книгами руку й кліпає повіками...

Як радісно було тепер впасти в сани! Книга приємно холодила пальці, і королі, й лицарі виходили з неї, і билися, і падали отут, у снігах, де пахла примерзла калина, де вітряки билися з присмерком і кликали до себе добрих людей молоти на хліб.