Жіноча постать зникає у лісі, а я починаю придивлятися, чи не лишила вона за собою якогось сліду. Біля самої дороги проглянула розкидана купка молоденьких печериць, далі хтось розбризкав по траві суниці, а за воринням на білій черешні соковите рожевіють ягоди. Мені, може, ще довго довелося б розмірковувати про те, хто пройшов попід лісом, але збоку забринів легенький сміх.

Я обернувся. Біля самого вориння з козубом у руці стояла чорнява худенька дівчинка років восьми, очі в неї карі, з краплинами роси, рум'янці темні, а губи відстовбурчились рожевим потрісканим вузликом і чогось радіють собі. То чому й мені не посміхнутись дівчині? Я це залюбки й роблю, примруживши очі, в які натрусилося сонця.

— А я знаю, як тебе звати, — довірливо каже дівчина і двома пальцями перебирає скляне з краплинами сонця намистечко.

— Не може такого бути.

— От і може таке бути, — показує чорнява свої рідкуваті зуби.

— Звідки ж ти дізналась?

— А зимою, пам'ятаєш?… — пирснула вона.

— Що зимою?

— Пам'ятаєш, як спускався на ночовках з горба?…

Тепер ми починаємо сміятися обоє, хоча мені не дуже приємно згадувати, чим закінчилося те спускання. Але цього вже дівчина не знає.

— Я тоді й подумала: сміливий ти!

— А чого ж, — не знаю, що сказати, хоча й приємно стає від похвали: знайшлася таки хоч одна людина, яка не огудила мене за те спускання.

— Хочеш суниць? — простягає до мене повну козубеньку, посередині скріплену прутиком.

Хто б не хотів поласувати ягодами, але ж не личить хлопцеві брати їх у дівчинки, і я байдуже кажу:

— Ні, не хочу.

— Бери, я ще назбираю. Тут їх багато.

Тоді я збиваю в козуба вершечок і висипаю ягоди в рот.

— Правда, смачні?

— Смачні. — Нарешті пускаю самопасом у ліс коняку. — А як тебе звати?

— Любою.

— І що ти робиш тут?

— Пасіку доглядаю.

— Сама?

— Сама-самісінька, — посмутніли посіверілі уста дівчини, а бровенятка стали такими, наче хтось їх почав нанизувати зсередини.

— А де ж твої батьки?

— Мати дома пораються, а тато пішли на закладини хати. Напевне, пізно прийдуть за мною.

— А ти часом не бачила, що то за жінка нещодавно у ліс пішла? — махаю рукою на той край загороди.

— В терновій хустці?

— В терновій.

— То моя тітка Василина, — одразу прояснилось обличчя Люби. — Вона так гарно вміє співати й виводити. А дядько поїдом їсть її за пісні, щоб не принаджувала людей на голос.

— Он як! — Знову відпливла од мене казка, і жаль стало тітки Василини, яку неволить вреднючий дядько. Краще б вона була отим справжнім літом, що йде по землі й творить свої дива.

— Ти не хочеш подивитися на наш курінь? — торкає мене за рукав Люба.

— А що там є?

— Нічого такого, та мені славно, а ввечері затишно. Ти ягоди приїхав рвати?

— Звідки ти знаєш? — дивуюсь я.

— Знаю, — таємниче каже дівчина. — Хтось мені в лісі шепнув на оце вухо.

— Хто ж тобі шепнув на оце вухо?

Мої слова змили таємничість із обличчя Люби, й вона, не витримавши гри, весело пирхнула:

— Мар'яна сказала. Вона вчора у нас рвала попові черешні й замовила перед татом словечко за тебе. Правда, вона славна?

— Дуже славна, — погоджуюсь я.

— А бачив, як вона вишиває гарно?

— Бачив.

— Вона якось у нас трохи вишивала, і не дівочу, а парубочу сорочку. Мабуть, у неї вже є молодий.

— І це може бути, — кажу я трохи з жалем, бо шкода буде, як хтось забере Мар'яну і я більше не побачу її.

— А в нас дома козеня є, — дівчині все хочеться розказати мені. — Тато взимку знайшов його з перебитою ніжкою.

— А в нас автомобіль був.

— Автомобіль? — не йме віри дівчина і широко дивиться на мене. — Може, не автомобіль, а чортопхайка?

— Ні, справжнісінький, на чотирьох колесах, автомобіль, — радію, що маю чим здивувати дівчину. Та й не тільки її! Коли треба збити пиху комусь із хвальків, я завжди перемагаю їх колишнім автомобілем, що був у нас аж два дні.

— Де ж ви взяли справжнісінького автомобіля? — вірить і не вірить Люба моїм словам.

— Хай тобі тато про це розповість — він повинен знати. — Кажу так, ніби й не хочеться розповідати про торішню історію.