— Мовчи, баламутний! — одразу накостричується вид і чуприна старого.

— Не бачу в цьому ні резону, ні політики, ні параграфу. Ми триста років фактично мовчали, нам треба виговоритись за триста років. Резон історичний? — так само зверхньо підсміюється Бабенко, скидає картуза і здмухує з нього невидиму пилинку. — Я вам, діду, якимсь параграфом не вгодив перед генеральним прибиранням комбіду?

— Слизькоязиким патяканням.

На підбірчастих губах Бабенка розірвалась і знов стулилась посмішка.

— Ай-ай-ай, які ви несовмістимі стали в комбіді. Я знаю, що ви зі своєю мітлою, натурально, підвладні Себастіяну, але це не резон, щоб не мати про нього своєї мислі і сображенія розуму. І що я сказав? Фактичну справочку: доля не сварилась на нього пальцем.

— Так, смертю, смертю сварилась!

— Це для біографії при новій владі інтересно і навіть вигідно.

— Та чи тямиш ти, посмітнику, що, аби позбирати всі кулі, які решетили Себастіяна, можна було б галушок наварити?

— Галушок? — спочатку дивується Бабенко, а потім спокійнісінько любується картузом. — Це ще не факт.

— А що тоді факт? — зовсім розлютився старий і хмарою посунув на незворушного в своєму френчі і галіфе Бабенка. — Може, те, що ти проколов собі пальця, відкрутився від фронту ще й інвалідність відхопив та й дуриш своїми мартоплясівськими соображеніями голови молодицям.

Сміх зіскакує з очей Бабенка, вони викруглюються, мов гудзики, і вже з ненавистю впиваються в старого:

— Глядіть, щоб і ваша вельми розумна голова не задурилась: мітла і для неї знайдеться.

— За мою голову не журись — за свою богу молись: хитрістю і дурисвітством тепер не звікуєш. Чого вибалушив очища? Не чекав на такий параграф?

— А ви знаєте, що я сількор? — вихоплюється в Бабенка, і він так підіймає руки, наче в них тримає газету. Але й це не страхає старого:

— Я знаю одне: в тебе не вистачило часу стати людиною.

— Це я не став людиною?

— Ти. І який ти сількор? У тебе в руках не перо, а лопата копати ями для добрих людей…

Юхрим хотів чимсь упекти старого, але в цей час, пересміюючись, зайшли обвішані зброєю рослі веселоокі полісовщики Артем і Сергій. В широких, пропахлих лісом і вітрами киреях з гостроверхими, ременем обшитими відлогами, що лежали на плечах, вони нагадували запорізьких лицарів, перед ними одразу померх франтуватий одяг Бабенка і сам він став мізерним і дрібним.

— Що, Юхриме, перчить свята правда? На викрутасах, видать, не протримаєшся все життя? Отож-бо й є, — сміються полісовщики, а на їхніх плечах похитуються аж сім рушниць, а на їхніх поясах гойдаються різномасті бомби і гранати.

— Ого, скільки натрусили добра! — оживають Шевкові очі. — Де розжились на нього?

— На хуторах! — Полісовщики недбало скидають на підлогу рушниці і починають немилосердно жбурляти в куток бомби і гранати.

— Що ви робите!? — жахається Бабенко, і в нього уста стають білими, як і їхня окантовка. — Ще вибухне яка!

— Ну й що, як вибухне? Все одно твоїх мудрувань і хитрувань не виб'є з тебе. — Сергій, ніби м'яч, кидає в куток лимонку, а новоспечений сількор, скулившись, зайцем вискакує з приміщення.

За ним дає дьору Шевко, але біля дверей його хапає могутня Артемова рука і повертає на старе місце.

— Пожди, чоловіче, спочатку запиши, скільки принесли цього непотребу, а потім уже тікай.

Страх і благання зменшують і так невелику постать Шевка, а обличчя його стає таким, наче на нього дихнула смерть.

— Та я ще, хлопці, хочу якийсь день прожити.

— Проживеш, проживеш, нікуди не дінешся, — Сергій для переконливості кладе на стіл аршинну бомбу і шельмувато зиркає на Шевка. А той, витираючи рукою піт з чола, скоцюрблюється в клубок, відсовується на самий ріжок столу, похапцем щось пише і віддає папірець Сергію. Сергій догори дригом перевертає аркушик і зі знанням справи дивиться на нього. — Усе записав?

— Усе, усе!

— Тепер, може, посидиш з нами? — Сергій чоботом поправляє репану гранату, що відкотилась із кутка. — Про життя погомонимо.

— Нема, нема коли, — Шевко аж колотиться, зиркаючи на гранату, миттю вимітається, а навздогін йому лунає розгонистий сміх.

Я захоплено дивлюсь на полісовщиків, і мені теж хочеться бути таким завзятим і так добряче і щиро сміятися, як і вони.

Сторож оберемком виносить зброю в холодну, де колись тримали арештантів, а полісовщики запалюють довжелезні самокрутки і підходять до вікна.