Від Людяти повернувся я в дім Йосифа пізно, в темряві. Усі, крім сторожі, спали і я ліг на ту повстину, на котрій за моєї відсутності негарна булгарка зраджувала мені з багатьма мужами саркельськими. Лиховісні передчуття купчились у моїй голові, і гірка відрижка Людятиного меду стояла в горлі. Демони злетіли з глибин астралу і наповнили мерзотою мою душу. Мені навіть здалося, що криваві плями на моєму одязі світяться в темряві, як дідькові очі.

Тої безсонної ночі засумнівався я в силі Даждьбожій. Якщо, за словами Стояровими, навіть Світилена й Силеник не володіли тією Силою, то сучасні мені жерці не мали її тим більше. «Може, Даждьбог помер там, на Небі?» — спитав я себе і злякався власного блюзнірства. Згадав я кам'яних баб на Дніпрових берегах: у дні молодості тих бовванів — коли юне Сонце сходило над юним Степом — жив Даждьбог. Усе тоді було простором, а простір — ним. Але світ змінився. Згоріли славетні капища, померли великі жерці, пророчиць заступили хтиві ворожки, а богонатхненних волхвів — невігласи й дурисвіти. Могутні держави славлять Єдиного Бога і мудрість простору перейшла у книги. Велика порожнеча відкрилася в душі моїй, у поганській душі Ратибора. А демони скакали в тій порожнечі і верещали: «Даждьбог здох!».

Над ранок я заснув, але спати довелося недовго. Збудили мене суворі вої з сотні Сондоке-багатура. Золоті шестикутні Зірки Давида пломеніли на їхніх лускатих срібних панцирях, і старший із воїв сказав: «Рабі Ісраель, Спостерігач Заходу, хоче бачити тебе, лікарю Гафах з дому Йосифового».

Вої у срібних панцирях повели мене в цитадель Саркелу. Ми ввійшли у браму внутрішнього муру, що поділяв фортецю на південну та північну частини. Брама ця була з дубових колод, а ззовні покрита мідними плитами у два пальці завтовшки. Відразу за брамою збудована дерев'яна споруда — на високих колодах розміщено щось на зразок величезного кошика з кам'яними брилами. Коли вороги підведуть до брами таран, колоди підсічуть сокирами, і купи каміння завалять простір між покритою міддю брамою і другою — дерев'яною. Від другої брами до цитаделі веде вузький хідник між цегляними стінами. Вої провели мене тим хідником до залізних дверей у кам'яній товщі вежі. Коли ми наблизились до дверей, незрима сторожа відкрила їх із середини. Я опинився у тісній темній комірчині. З темряви до мене простягли руки люди, обличчя яких закривали чорні відлоги. Мене обмацали, витягли з-за пояса ніж і зав'язали очі. Потім ми довго йшли хідниками і сходами — відчинялися двері, перегукувалися гаслами охоронці. Нарешті грюкнули останні двері, і з моїх очей зняли ганчірку.

Я побачив велику довгу залу без вікон. Освітлювало її шість дивних смолоскипів, які не смерділи, палаючи рівним ясним полум'ям і зрідка потріскуючи. Склепіння над ними було біле, без сліду кіптяви.

Під стінами зали стояли зручні ослінчики, обтягнені червоною тканиною. Підлогу встеляв суцільний килим — величезний, чорно-червоний.

Віддалена від мене стіна зали була укрита чорним оксамитом із зображеннями семисвічника й Зірки Соломона. Перед оксамитовою завісою стояв дерев'яний престол у вигляді крісла з високим бильцем, на якому вправний майстер зобразив семисвічник і написав «Шаддай», що означає одну з незліченних якостей Єдиного: «Всемогутній».

Я зрозумів, що знаходжусь у Чертозі Нарад — таємному підземеллі під фортечною синагогою, де рабі Ісраель радиться з найвищими зверхниками Саркелу. Не знав я тільки одного: нащо мене сюди привели. Може, рабі Ісраель захворів?

Рабі сидів на одному з червоних ослінчиків біля престолу. Пізніше, в Ітхелі, я зрозумів, що трон із написом «Шаддай» могли займати лише Божественний Каган Хазарії з роду Ашинів та цар Ітхелю з роду Обадії Першого. Від заснування Саркелу до моїх часів ніхто і ніколи не посідав престолу у таємному підземеллі. У кожній з фортець на просторах Раш-Хазарі — Священного Хазарського каганату — є такий престол, скопійований з Істинного Трону в Ітхельському палаці Кагана. Так і стоять ці крісла порожні — як Знаки всюдисутності богоданої влади Кагана і Царя…

Рабі Ісраель був, напевне, не зовсім іудеєм, бо мав вузькі очі степового народу. Але у тих очах опирався мінливому сущому тисячолітній спокій іудейської мудрості. Невеликого зросту, щуплий, він кутався у шовковий білий плащ, а на голові мав круглий повстяний капелюшок із срібними бляшками — ханнезар. Навколо ханнезару ще де-не-де виднілися залишки сивого волосся, але обличчя рабі було безбороде, а скроні — голені та блискучі. Років йому було, напевне, шістдесят, а жовтизна довкола очей вказувала на печінкову хворобу.

Рабі Ісраель показав мені на ослінчик навпроти свого і промовив на вправній склавинській мові: «Сідай, Ратиборе».

Ніхто з іудеїв в Саркелі не називав мене склавинським ім'ям. Здивований, сів я на ослінчик. Рабі говорив далі: «Ось уже рік, як ти живеш у Саркелі. До того ти жив у Києві, і зрадник Хельґ продав тебе у рабство Йосифу».

«Так», — підтвердив я.

«Ким ти був у Києві?» — спитав рабі.

Я розповів Ісраелеві про Желянську вить, Силеника та про події останнього року Аскольдового каганства. Рабі слухав дуже уважно, не перериваючи моєї оповіді і не вимагаючи додаткових пояснень. Довго говорив я, а коли закінчив, рабі сказав: «Ти добре розповідаєш і робиш розумні висновки. А тепер я розповім тобі, Ратиборе, дещо з того, що сталося у Києві за останній рік».

Він прикрив очі й почав:

«Та жінка, яку ти звеш Оряною і яку немудрі булгари в Балтаварі називають Танбіт, за задумом Ворога-Сатани, рік тому потрапила в наложниці кагана С'єрна Хельґа. Ворог дав їй підступну хитрість і вправність у любощах, через що та відьма стала улюбленою жоною кагана. І намовила його на зраду державі Божественних Ашинів. На ній кров Захарії, сина Веніамінового, і Йоханана, сина Йосифового, і ще стількох великих мужів Раш-Хазарі, що саме небо волає до помсти. Але тій відьмі цього замало. Вона вчинила страхітливе блюзнірство, проголосивши себе у Балтаварі Танбіт-ханумою, правнучкою давнього Божественного Кагана Савар-хана, який відступив частину своєї священної влади в Ітхелі першому правовірному царю Раш-Хазарі — рабі Обадії».

Говорячи ці слова, рабі Ісраель підвищував голос і, нарешті, вимовив ім'я царя Обадії так гучно, що похитнулось полум'я дивних смолоскипів, і важка луна впала на килим з аркового склепіння потаємного Чертога Нарад…

Уже тихіше рабі продовжив:

«Двічі достойний Сондоке-багатур, його син Горіші-кучук та їхні вої намагалися забити відьму Танбіт, і обидва рази незрозумілим чином вона врятувалася. Багато воїв загинуло в Києві та Балтаварі, а відьма лишилася неушкодженою. Її закляття перетворили Хельґа та нерозумного хана Кубрата у сліпі знаряддя Ворога. Найкращі вивідувачі Саркелу були викриті і померли в нелюдських муках, бо Ворог підказав відьмі їх імена. Нарешті, два місяці тому Танбіт (хай буде прокляте це ім'я!) народила Хельґові мале чортеня, сина. А Хельґ проголосив його своїм наступником та спадкоємцем престолу в Ітхелі!»