— Але ж так робити не годиться. Уніформа надана корпорацією для тимчасового користування. Після виходу на пенсію її треба повернути «NHK», — невпевненим голосом заперечив Тенґо.

— Не переймайтеся, — сказала Кумі Адаті. — Якщо ми промовчимо, то ніхто про це не знатиме. Навіть якщо пропаде одна стара уніформа, «NHK», гадаю, не збідніє.

З цим погодилась і медсестра Омура.

— Кавана-сан понад тридцять років трудився на «NHK» — з ранку до вечора обходив квартири мешканців. Мабуть, часто потрапляв у халепу й виконував страшно велику норму. То хіба можна жаліти для нього однієї уніформи? Адже він користувався нею не для того, щоб чинити зло.

— Правду кажете. І я зберігаю матроску із середньої школи, — сказала Кумі Адаті.

— Уніформа службовця «NHK» і шкільна матроска — це зовсім різні речі, — втрутився Тенґо, але ніхто його не підтримав.

— І я засунула матроску в стінну шафу, — сказала медсестра Омура.

— Іноді одягаєш її і показуєшся чоловікові? В білих шкарпетках, — пожартувала Кумі Адаті.

— Це непогано, — сказала медсестра Омура із серйозним виразом обличчя, підперши щоку рукою. — Можливо, добре стимулює.

— У всякому разі, — звертаючись до Тенґо, сказала Кумі Адаті, щоб скінчити розмову про матроску, — Кавана-сан дав чітко зрозуміти, що хоче вмерти в уніформі «NHK». І ми повинні виконати таку його волю, правда?

Взявши паперовий пакет з батьковою уніформою, Тенґо вернувся в палату. Разом з ним прийшла Кумі Адаті й узялася стелити ліжко. Новим, із запахом крохмалю, простирадлом, новою ковдрою, новою підковдрою і новою подушкою. Після такої обнови батькове ліжко змінилося до невпізнання. Тенґо чомусь згадав густе волосся на лобку Кумі Адаті.

— Останнім часом ваш батько постійно перебував у коматозному стані, — розгладжуючи складки на простирадлі, сказала Кумі Адаті. — Та я думаю, що він не був зовсім непритомним.

— Чому ти так думаєш?

— Бо, здається, ваш батько іноді посилав комусь повідомлення.

Стоячи біля підвіконня й дивлячись надвір, Тенґо обернувся до медсестри.

— Повідомлення?

— Так, ваш батько часто постукував по краю ліжка. Його рука спадала вниз і вистукувала — тук-тук, тук-тук — щось схоже на азбуку Морзе.

Кумі Адаті сама постукала легенько кулаком по краю ліжка.

— Це схоже на якийсь сигнал, правда?

— Я думаю, що це не сигнал.

— Тоді що?

— Він стукав у двері, — сухим голосом сказав Тенґо. — Вхідні двері якогось будинку.

— Можливо, це справді так, як ви кажете. Бо здавалося, ніби хтось таки стукає у двері. — Кумі Адаті примружила очі. — То що, навіть втративши свідомість, Кавана-сан все ще збирав абонентну плату?

— Мабуть, — відповів Тенґо. — Десь у закутку голови.

— Як у давнину воїн, що після смерті не розлучався із сурмою, — захоплено сказала Кумі Адаті.

Тенґо мовчав, бо не знав, що відповісти.

— Видно, ваш батько дуже любив цю роботу. Любив ходити й збирати абонентну плату «NHK».

— Річ не в тому, любив чи не любив, — сказав Тенґо.

— А, власне, в чому?

— Просто батько вмів виконувати її найкраще.

— Он що! Невже? — здивувалася Кумі Адаті. І задумалася над почутим. — Можливо, що в певному розумінні це правильне рішення.

— Можливо, — сказав Тенґо, поглядаючи на сосновий бір. — Можливо, що так.

— А от, наприклад, що ви вмієте робити найкраще? — спитала медсестра.

— Не знаю, — дивлячись їй прямо в очі, відповів Тенґо. — Справді не знаю.

Тенґо з'явився на порозі будинку о шостій п'ятнадцять недільного вечора. Вийшовши надвір, зупинився і, ніби щось шукаючи, озирнувся навколо. Перевів погляд справа наліво, а тоді — зліва направо. Глянув у небо й під ноги. Але, здається, не помітив нічого незвичного. І швидким кроком пішов вулицею. Усікава стежив за ним крізь щілину між шторами.

Цього разу Усікава не пішов услід за Тенґо. Той нічого при собі не мав. Свої великі руки засунув у кишені невипрасованих штанів з цупкої бавовняної тканими. Поверх светра, що закривав усю шию, мав на собі брунатно-зелений вельветовий піджак. Волосся було скуйовджене. У кишені піджака стирчала груба книжка малого формату. Напевне, він зібрався піти кудись перекусити. Та нехай іде, куди йому хочеться.

У понеділок Тенґо мав прочитати кілька лекцій. Про це Усікава дізнався, заздалегідь подзвонивши по телефону до підготовчої школи. Секретарка підтвердила, що, мовляв, Кавана-сенсей наступного понеділка читатиме лекції згідно з навчальним планом. От добре, що нарешті Тенґо повернеться до своїх щоденних занять. Судячи з його характеру, сьогодні ввечері нікуди далеко не поїде. (Якби тоді Усікава простежив за ним, то переконався б, що той вирушив до бару в районі Йоцуя на зустріч з Комацу.)