— Тут буде гірше, ніж у Ящику, — зауважив Малий.

Раптом біля порогів з'явився човен. Він був довгий, футів тридцять, і дуже перевантажений. У ньому сиділо шестеро. Ще не діставшись Гриви, човен почав пірнати й підстрибувати на хвилях, часом зовсім ховаючись у піні.

Малий скоса глянув на Кіта.

— Погані справи, хоч найгірше ще попереду. Вони кинули весла! Боже! Потонув! Ні, виринув!

Човен зовсім сховався за пінявими валами. Через мить, на самій середині Гриви, він раптом скинувся на гребінь, і Кіт дуже здивувався, побачивши навіть його дно. Човен ніби повис у повітрі, люди сиділи нерухомо, за винятком того, що стояв біля стерна. Потім човен пірнув між хвиль і знову зник з очей. Тричі він то виринав, то ховався за хвилями, і ті, що були на березі, бачили, як поминувши страшну Гриву, човен потрапив у вир. Стерничий даремно налягав на стерно. Він не зміг подолати течії, і човна закрутило.

Тричі кидало його туди й назад і кожного разу так близько до скелі, де стояли Кіт і Малий, що вони могли б стрибнути в нього. Стерничий, чоловік з маленькою рудуватою борідкою, махнув їм рукою. Певне, у нього запаморочилося у голові, бо коли він повернув стерно, то було вже пізно. Човен кинуло на бистрину Гриви і його затягло у нурт. Згодом на поверхню випливли ящики й тюки. Потім з'явилося дно човна та голови шістьох чоловіків. Двом пощастило вилізти на берег, інших затягло у вир. Люди, тюки, уламки зникли за коліном ріки.

Запала довга мовчанка. Першим заговорив Малий.

— Ходімо, — сказав він. — Спробуємо й собі щастя. А то в мене аж ноги заклякли.

— А ми їх димком обкуримо, — посміхнувся Кіт.

— Хочеш виправдати своє ім'я? — сказав Малий. — Ходімо! — гукнув він, звертаючись до господарів.

Мабуть, за шумом води вони недочули.

Малий з Кітом почвалали назад до порогів і одв'язали човна Кіта підбадьорювала рішучість товариша, а також свідомість, що старий Ісаак Беллю та всі інші Беллю завжди перемагали труднощі, коли мандрували на Захід. А що робили вони, то й він може зробити! Тут була ведмедина, і він знав, що тільки дужі люди можуть її їсти.

— Держи просто на бурун! — гукнув йому Малий, набиваючи рота жуйкою, коли човна підхопило швидким потоком.

Кіт кивнув головою і щосили наліг на стерно.

За кілька хвилин, коли вони пристали доз берега далеко за Білим Конем, Малий виплюнув жуйку і потиснув Кітові руку.

— Ведмедина, ведмедина, — співав він. — Ми їли її сиру. Ми їли її живу!

На березі вони зустріли Брека. Його жінка стояла осторонь. Кіт потис йому руку.

— Боюсь, що з вашим човном не буде діла, — сказав Кіт. — Він менший за наш і дуже хиткий.

Брек витяг пачку грошей.

— Я дам кожному з вас по сотні, якщо проведете човна.

Кіт глянув на бурхливу Гриву. Насувався довгий присмерк. Похолоднішало.

— Не в тому річ, — зауважив Малий. — Нам не треба ваших грошей. Але мій товариш розуміється на човнах, і коли він каже, що ваш не пройде, то так воно й буде.

Кіт кивнув і ненароком обернувся до місіс Брек. Її очі були звернені просто на нього і дивилися так благально, що Кіт не витримав. Малий теж помітив її погляд. Товариші зніяковіло переглянулись, але нічого не сказали, лиш кивнули один одному і пішли у бік порогів. Та не зробили вони й ста кроків, як зустріли Стайна і Спрага, що сходили вниз.

— Куди це ви йдете? — спитав Спраг.

— Провести другого човна, — відказав Малий.

— Чекайте! Уже темно, треба отаборитись.

— З ним дружина, — мовив Малий.

— Це його справа, — сказав Стайн.

— А також моя і Смокова, — кинув Малий.

— Я забороняю вам! — заволав Спраг. — Смоку, якщо ви зробите ще один крок, я звільню вас.

— А я вас, Малий, — втрутився й собі Стайн.

— І чорт з вами! — вилаявся Малий. — Як ви доведете в Доусон свого проклятущого човна? Хто вам подаватиме каву в постіль та зрізатиме нігті? Ходімо, Смоку. Вони побояться нас звільнити. До того ж у нас контракт. Якщо ці пани звільнять нас, їм доведеться годувати нас на дурничку.

Тільки вони сіли до Брекового човна й одштовхнулися від берега, як хвилі почали хлюпати через борт. Але це було лише провісником того, що їх чекало попереду! Малий, узявши свою постійну жуйку, весело глянув на Кіта, і Кітове серце залила тепла хвиля любові до цієї людини, котра не вміла плавати, але вміла дивитися смерті у вічі.

Пороги зустріли їх зливою бризок. В темному присмерку Кіт ледве бачив Гриву та звивисту течію, що вирувала в ній. Кіт дуже зрадів, побачивши, що човен потрапив якраз на середину Гриви. Наступної миті човна почало кидати вгору і вниз, заливаючи водою, і Кіт щосили наліг на стерно. Ставши на герць з розгніваною стихією, він мав тільки одне бажання, щоб дядько побачив його в цю хвилину. Наскрізь мокрі, задихані, вони виринули нижче порогів. Човен був повен води, а легкий вантаж плавав на поверхні. Кілька міцних ударів весла — човен підхопило течією, і він м'яко врізався в берег. З кручі на них дивилася місіс Брек, і сльози котилися з її очей.

— Ви мусите взяти гроші! — гукнув до них Брек.

Малий схопився, човен хитнувся під ним, і він брьохнувся у воду.

— До дідька гроші! — гукнув Малий. — Несіть сюди віскі! У мене заклякли ноги, і я боюсь застудитися.

Вранці, як і звичайно, вони рушили останніми. Брек, хоч і не вмів правити човном і мав за помічників тільки дружину та небожа, щ вночі навантажив речі і відплив удосвіта. А о Спраг і Стайн не квапились. Вони ніби й не розуміли, що ось-ось можуть вдарити морози, тинялися собі без діла, прискіпувалися до хлопців і заважали їм працювати.