— Корова! — заверещала Едіт і рвонулась уперед.

Всі, хто був у залі, підхопились з місць — не було видовища цікавішого, аніж бійка між жінками. Але тут втрутився одноногий і розтягнув їх, відштовхнувши дівчисько вбік:

— Геть звідси, не то я наб'ю тобі писок! — Він узяв Габрієлу за руку і вийшов з нею у двір.— Послухай, ти не дружина сеньйора Насіба з бару?

Габрієла ствердно кивнула головою.

— Тоді що ти тут, чорт забирай, робиш? Закручуєш кохання з Лойріньйо?

— Я його не знаю. Але мені треба з ним перемовитись словом. Дуже важлива справа.

Одноногий подумав, уважно поглянув у очі Габрієлі:

— Якесь доручення? Стосується сьогоднішніх подій?

— Так, сеньйоре.

— Ходім зі мною. Тільки мовчи, говоритиму я...

— Гаразд. Ходімо швидше, не можна втрачати ні хвилини.

Вони проминули одну вулицю, потім другу і увійшли в темний завулок. Одноногий, що йшов першим, зупинився, чекаючи на Габрієлу біля якогось будинку. Він постукав у напівпрочинені двері, немовби попереджаючи про свій прихід.

— Іди за мною...

З'явилася розкошлана дівчина в самій сорочці:

— Це хто, Дерев'яна Нога? Новенька?

— Де Теодора?

— У себе в кімнаті, не хоче нікого бачити.

— Скажи їй, що мені треба з нею поговорити.

Дівка окинула Габрієлу поглядом з голови до ніг і вийшла, мовивши:

— Вони вже тут були.

— Поліція?

— Жагунсо. Шукали, сам знаєш кого.

За кілька хвилин, з кимось пошептавшись за дверима однієї з кімнат, вона повернулася в супроводі якоїсь жінки з косами, позбавленими кольору перекисом водню.

— Що тобі? — запитала жінка.

Дівчина дивилася на Габрієлу і уважно прислухалася до розмови. Але одноногий підійшов до Теодори, притиснув її до стіни і зашепотів їй щось на вухо; при цьому обоє скоса позирали на Габрієлу.

— Я не знаю, де він. Забігав сюди, попросив грошей і одразу ж зник. Досить вчасно. За якусь мить вдерлося кілька жагунсо, вони полюють за ним і не хотіли слухати ніяких пояснень. Якби вони його знайшли, то вбили б...

— А куди він пішов, ти не знаєш?

— Їй-богу, не знаю.

Габрієла і мулат вийшли на вулицю. На порозі він сказав:

— Коли його тут немає, то ніхто не знає, де він. Мабуть, він уже дістався до лісу. На човні або верхи.

— А чи не можна все ж таки якось довідатись? Це дуже важливо.

— Не маю уяви.

— Де живе полковник Амансіо?

— Амансіо Леал?

— Так.

— Неподалік від школи. Знаєш, де це?

— Знаю. В кінці набережної. Щиро дякую.

— Я тебе трохи проведу.

— Навіщо?

— Тобі треба вибратися із цих завулків, а то ти можеш не дістатися до будинку Амансіо.

Він провів Габрієлу до майдану Сеабра. Кілька цікавих, стоячи на розі поряд з клубом «Прогрес», дивилися на будинок полковника Раміро, в якому ще не погасло світло. Поки вони йшли, одноногий не переставав розпитувати. Габрієла відповідала ухильно і скупо. Пройшовши пустельними вулицями, вона дісталася до школи і за описом власника «Бате-Фундо» відшукала будинок Амансіо — особняк із синіми воротами. Навколо стояла тиша, ніде ані вогника. В небо піднімався запізнілий місяць, освітлюючи широке морське узбережжя і кокосові пальми на шляху до Мальядо. Габрієла плеснула в долоні. Ніякого наслідку. Вона ще раз плеснула. Десь поряд загавкали собаки, здалеку їм відповіли інші. Габрієла гукнула:

— Гей, чи є хто в будинку? — Знову поплескала щосили в долоні, аж руки зсудомило. Нарешті в будинку заворушилися. Засвітилося світло:

— Хто там?

— Мир вашому дому!

З'явився голий до пояса мулат з револьвером у руках.

— Сеньйор полковник Амансіо є?

— А тобі що від нього треба? — запитав він підозріло.

— У мене до нього важлива і дуже термінова справа.

— Його немає.

— Де ж він?

— А тобі нащо знати? Що тобі від нього треба?

— Я вже сказала...

— Нічого ти не сказала... Подумаєш, важлива, термінова справа...

Що вона мала робити? Довелося ризикнути:

— У мене доручення до нього.

— Від кого?

— Від Фагундеса...

Мулат спершу ступив крок назад, потім рвучко подався вперед і пильно поглянув їй у очі:

— Правду кажеш?

— Істинну правду...

— Так от, якщо ти збрехала...

— Прошу вас, скоріше.

— Чекай тут.