— Шахрай цей зять, а полковники ніяк не хочуть з цим погодитись. Щойно, доки «Іта» знімалася з мілини, я сперечався з ними. Вони підтримують уряд, який все забирає в Ільєуса і нічого не дає на заміну.

— Де вже там... Але й місцеві політичні діячі сидять, як миші в норах.

— Коли б хоч сиділи, а то ще й заважають, варто лише почати запроваджувати щось нове. Подібну дурість важко й уявити. Раміро Бастос сидить склавши руки, йому бракує перспективного мислення, а полковники йдуть за ним.

Поспішність, яку виявив Мундіньйо в конторі, вирішивши залишити клієнтів і перенести на вечір всі важливі торговельні переговори, одразу зникла, щойно він помітив нетерпіння Капітана. Конче було потрібним, щоб Капітан сам запропонував йому політичне кермо, щоб умовляв його, а Мундіньйо удавав би здивованого. Він підвівся, підійшов до вікна, замилувався хвилями, що дрібнилися об берег, і чудовим сонячним днем.

— Я інколи запитую себе, Капітане, якого дідька я приїхав сюди? Зрештою, я міг би чудово влаштуватися в Ріо чи Сан-Пауло. Мій брат Еміліо ще й зараз питає мене: «Тобі ще не набридла ця божевільна витівка з Ільєусом? Ніяк не візьму до тями, чим тебе приваблює ця нора?» Адже ви знаєте, що наша родина вже чимало років займається торгівлею кави?..

Мундіньйо постукав пальцями по віконному склу і глянув на Капітана.

— Не подумайте, що я скаржуся, какао — справа вигідна. Навіть дуже. Але тутешнє життя не йде в ніяке порівняння з життям у Ріо. І все одно я не хочу туди повертатися. А знаєте чому?

Капітанові подобалась відвертість експортера, йому була приємною дружба з такою людиною.

— Що й казати, мені було б цікаво знати. А втім, не лише мені... Всі цікавляться, чому ви приїхали сюди, це одна з найхвилюючіших таємниць на світі...

— Чому я приїхав, це значення не має. Чому я залишився — ось те запитання, яке можна поставити. Коли я прибув сюди і зупинився в готелі Коельо, першим моїм бажанням було сісти на тротуарі і заридати.

— Це через нашу відсталість...

— Так ось я думаю, що саме вона мене і втримала. Саме вона... Багатий, незвіданий край, де все треба починати спочатку, де все попереду. Навіть те, що вже зроблено тут, зроблено здебільшого погано і вимагає заміни. Цивілізація тут перебуває, так би мовити, в процесі зародження.

— «Цивілізація в процесі зародження»,— непогано сказано...— підтримав Мундіньйо Капітан.— В минулому, в часи боротьби за землю, говорили, що той, хто приїхав до Ільєуса, ніколи звідси не поїде. Ноги засмоктує сік какао, вони прилипають до тутешньої землі навіки. Ви ніколи не чули про це?

— Чув. Але, оскільки я експортер, а не фазендейро, вважаю, що мої ноги засмоктали вуличні калюжі. Саме ці калюжі і спонукали мене залишитися тут, аби спробувати щось зробити. Не знаю, чи зрозумієте ви мене...

— Цілком.

— Звичайно, якби тут не було змоги заробити, якби какао не було пристойним бізнесом, я не залишився б. Але самого лише какао було б недостатньо, щоб мене затримати. Мені здається, що в мене душа піонера,— засміявся він.

— Так ось чому ви беретесь за стільки справ? Розумію... Купуєте ділянки, прорізаєте вулиці, споруджуєте будинки, вкладаєте кошти в найрізноманітніші підприємства...

Коли Капітан перераховував все це, він з усією ясністю уявляв собі, якого розмаху досягли справи Мундіньйо і як розширилась сфера його впливу в Ільєусі: відкривались нові банківські філіали, було створено автобусну компанію, зроблено набережну, щоденно виходила в світ газета, прибували майстри для підрізування дерев какао, а божевільний архітектор, що спроектував будинок Мундіньйо, став згодом модним і не мав тепер відбою од замовників.

—...Навіть акторку ви привезли...— підсумував він з усмішкою, натякаючи на балерину, що прибула на «Іті» вранці.

— Гарна, га? Бідолахи! Я їх зустрів у Ріо, вони не знали, що їм робити. Хотіли поїхати в турне, але в них не було грошей навіть на квитки. Ось я і став їм за імпресаріо...

— В цьому випадку, мій любий, справа не в грошах. Навіть я б згодився бути її імпресаріо. Її чоловік, схоже на те, належить до братства...

— До якого?

— До братства святого Корнелія — терпеливих і благочестивих чоловіків-рогоносців.

Мундіньйо заперечливо підвів руку:

— Та що ви... Вони не є подружжям, ці люди не одружуються. Живуть вони разом, але кожний не залежний від іншого. Як ви гадаєте, що вона робить, коли ніде не танцює? Для мене це було розвагою під час нудної подорожі. А тепер все. Вона у вашому розпорядженні. Але їй треба платити, мій любий.

— Полковники втратять глузд... Але не розповідайте їм, що вони не одружені. Мрія кожного полковника — спати з заміжньою жінкою. Проте, звичайно, коли комусь закортить лягти з їхньою дружиною, то... Та повернімось краще до питання про мілину... Ви справді маєте намір не залишити його напризволяще?