Вона розв'язала пакунок, погляд Насіба сковзнув по ній.

Усміхаючись, приклала сукню до грудей і почала її розпрямляти.

— Гарна...

Габрієла поглянула на сандалі. Насіб задихався від хвилювання.

— Молодий господар такий добрий...

Бажання хвилею піднімалося в грудях Насіба, стискувало горло. Очі в нього потемніли, запах гвоздики наморочив голову, вона відсунула від себе сукню, щоб краще роздивитися, і її наївна нагота знову відкрилася очам Насіба.

— Гарна... Я довго не спала, чекала, доки молодий господар дасть розпорядження, що варити завтра. Але вас ще не було, і я лягла...

— У мене було багато роботи.— Він ледве міг говорити від хвилювання.

— Бідолашний... Ви стомилися?

Вона склала сукню і поставила сандалі на підлогу.

— Дай мені, я повішу її на цвях.

Він доторкнувся до руки Габрієли, вона розсміялася.

— Яка холодна рука...

Він не міг більше стримуватись, схопив її за руку, друга його рука торкнулася її грудей, що їх виразно було видно при місяці. Габрієла пригорнула його до себе.

— Красень...

Пахощі гвоздики переповнювали кімнату, тіло Габрієли випромінювало вогонь, і він палив Насіба, місячне світло вмирало на ліжку. Голос Габрієли в паузах між поцілунками ледве чутно шепотів:

— Красень...

На майданах Ільєуса, на клумбах, розквітали квіти: троянди, хризантеми, жоржини, стокротки, нагідки. На зелених галявинах, немов червоні бризки, палали пелюстки онзе-орас. В лісових нетрях, в зоні Мальядо, у вологих гаях Уньану і Конкісти цвіли казкові орхідеї. Але не пахощі квітів, не свіжі пахощі зелених лісів і садів панували в місті. В Ільєусі пахло сухими зернятами какао. Цей аромат, що йшов від складів, де пакувалось какао, від порту і приміщень експортних фірм, був таким міцним, що в приїжджих паморочилася голова, проте жителі міста до нього звикли і зовсім його не помічали. Пахощі какао пливли над містом, над річкою, над морем.

На плантаціях достигали плоди какао, і в пейзажі почав брати гору жовтий колір всіх відтінків, навіть повітря стало золотистим. Наближалося збирання врожаю, неймовірно щедрого і рясного.

Габрієла приготувала величезну тацю із солодощами і другу — ще більшу — з акараже, абара, пиріжками з рибою, запіканками. Негреня Туїска, посмоктуючи недокурок, повідомило їй, про що гомонять в барі, і про ті дрібні події, які його особливо зацікавили: так Габрієла довідалась, що у Мундіньйо Фалкана десять пар черевиків, про футбольні матчі на пляжі, про крадіжку в мануфактурній крамниці і про Великий балканський цирк з жирафами, левами, тиграми, слоном і верблюдом, котрий має незабаром прибути до їхнього міста. Габрієла слухала його з усмішкою, цирк також зацікавив її:

— А це правда, що він приїздить?

— Атож. Уже й оголошення вивішено.

— Колись і до нас приїжджав цирк. Ми з тіткою ходили дивитись. Показували людину, що ковтала вогонь.

Туїска мав свої плани: як тільки прибуде цирк, він супроводжуватиме клоуна, коли той їздитиме містом верхи на верблюді. Щоразу, коли мандрівний цирк напинав свій намет на пустирищі рибного базару, повторювалось одне і те ж. Клоун запитував:

— Хто такий блазень?

Діти хором відповідали:

— Він краде жінок...

За різні послуги клоун крейдою робив на лобі Туїски позначку, і його безкоштовно пропускали на вечірні вистави. А коли негреня допомагало уніформістам готувати манеж, воно ставало в цирку своєю людиною і на якийсь час ящик із щітками та ваксою залишався без господаря.

— Якось мене хотіли забрати із собою. Сам директор кликав...

— Уніформістом?

Туїска мало не образився:

— Ні, актором.

— А що ти мав би робити?