— Знаєте, яка назва поетової доповіді?

— Ні.

— «Туга і сльози».

— Ось побачите, помремо від нудоти,— передбачив Рібейріньйо.

Це був найгірший з цирків. Негреня Туїска хитало головою, зупинившись перед непомітною щоглою, майже такою ж маленькою, як щогла рибальського човна. Менший і жалюгідніший цирк навіть важко було собі уявити. Парусиновий намет був дірявим і нагадував небо серед зоряної ночі або сукню божевільної Марії Me Да. Він був не набагато більшим за крихітну площу рибного базару і ледве вмістився на ній. Якби не виняткова відданість циркові, така властива негреняті Туїсці, він, мабуть, повністю зігнорував би Цирк трьох Америк. Яке убозтво! Хіба може він іти хоч у якесь порівняння з Великим балканським цирком, що має величезне шатро, клітки з тваринами, чотирьох клоунів, карлика і велетня, дресированих коней, хоробрих повітряних гімнастів! Для Ільєуса його приїзд був святом, і Туїска не пропустив жодної вистави. А тут він лише хитав головою.

Його маленьке, полум'яне серце було сповнене любові й вірності і до негритянки Раймунди, його матері, що прала і прасувала чужу білизну (їй тепер, на щастя, трохи стало легше, вже не так докучав ревматизм), і до маленької золотокосої Розіньї, доньки Тоніко Бастоса,— його потаємної пристрасті, і до сеньйори Габрієли, і до сеньйора Насіба, і до лагідних сестер Дос Рейс, і до брата Філо, героя шляхів, короля керма, що з почуттям високої гідності водив вантажні автомашини і автобуси. І, нарешті, до цирку. З того дня, як Туїска себе пам'ятає, жоден цирковий намет не ставився у Ільєусі без його активної допомоги і плідної співпраці; він ходив разом із клоуном вулицями міста, допомагав уніформістам, натхненно керував хлоп'ячою клакою [70] , виконував різноманітні доручення, був невтомним і потрібним. Він любив цирк не лише як найкращу розвагу, чарівне видовище і низку захоплюючих пригод. Він приходив туди, як у місце, визначене йому долею. І коли Туїска до цього часу не втік ні з жодним із мандрівних цирків, то спричинилася до цього хвороба Раймунди. Його допомоги потребувала родина. Він добував гроші найрізноманітнішими способами, виконуючи обов'язки і ретельного чистильника взуття, і випадкового офіціанта, і продавця солодощів сестер Дос Рейс, і скромного посланця, що передавав записки закоханих, і першокласного помічника араба Насіба під час приготування напоїв для бару. Отож Туїска зітхнув, побачивши, який бідний прибулий цирк.

Ледве не розпавшись у дорозі, Цирк трьох Америк добрався нарешті до Ільєуса. Останній хижак — старий беззубий лев — був подарований префектурі в Конкісті на знак подяки за залізничні квитки, оскільки годувати його все одно не було змоги, «Данайський подарунок»,— пожартував префект. В кожному місті, де зупинявся цирк, з нього обов'язково тікали актори, навіть не вимагаючи належної платні. Було розпродано все, що продавалось, геть до килимів з манежу. В спискові трупи тепер стояла родина директора: дружина, дві заміжні дочки і одна незаміжня, двоє зятів і один далекий родич, що виконував обов'язки білетера і керував уніформістами. Семеро акторів чергувались на манежі у найрізноманітніших номерах: еквілібристиці, сальто-мортале, ковтанні шпаг і вогню, ходінню по дроту, картярських фокусах, вправах на жердинах, пофарбованих в чорний колір, і акробатиці. Старий директор цирку був клоуном, грав на пилці, і під цю музику танцювали три його доньки. Вся родина об'єднувалась у другій частині програми для інтермедії «Донька клоуна», суміші клоунади і мелодрами, «веселої і зворушливої трагікомедії, що змушує шановних глядачів сміятись і плакати». Як вони дістались до Ільєуса, відомо лише всевишньому. Тут вони сподівалися заробити хоча б на квитки до Баїйї, де мали б змогу приєднатися до якогось більш-менш солідного цирку. В Ітабуні родина майже жебракувала. Гроші на проїзд роздобули три доньки — дві заміжні і незаміжня, ще неповнолітня,— вони танцювали в кабаре.

Туїска став для циркачів посланцем божим: він одвів нещасного директора до комісара поліції, щоб одержати звільнення від податку, який бере поліція; до Жоана Фулженсіо, щоб видрукувати програму в кредит; до сеньйора Кортеса, власника кінотеатру «Віторія», щоб попросити безкоштовно старі стільці, непотрібні після реконструкції кінотеатру, і в корчму «Дешева кашаса», що зажила сумнівної слави, аби найняти уніформістів із тамтешніх п'яничок. За все це Туїска одержав роль прислужника в п'єсі «Донька клоуна» (актор, що виконував цю роль раніше, залишив цирк в Ітабуні, не діставши належної йому платні, і поміняв арену на прилавок крамниці).

— Директор просто отетерів, коли на його прохання я повторив свою репліку: я все сказав правильно. А він же ще не бачив, як я танцюю...

Габрієла радісно плескала в долоні, слухаючи розповідь Туїски про події минулого дня, а також новини із чарівного світу циркового життя.

— Ти будеш справжнім актором, Туїско. Завтра я сидітиму в першому ряду. Я запрошу дону Армінду,— казала вона,— і попрохаю сеньйора Насіба, щоб він прийшов теж. Він, звичайно, зможе прийти, залишивши на часинку бар, аби поглянути на тебе... Я буду плескати так, що аж руки болітимуть.

— Мати теж прийде. Я її проведу без квитка. Може, після того, як вона побачить мене на арені, дозволить мені піти з ними. Але це дуже бідний цирк... У них так сутужно з грошима. Вони варять собі їсти прямо в цирку, щоб не витрачати грошей на готель.

Але в Габрієли була своя певна думка про цирк:

— Всі цирки гарні. Можливо, цей розпадеться через різні знегоди, але він усе одно гарний. Над усе в світі я люблю циркові вистави. Вони мені страшенно подобаються. Завтра я неодмінно прийду і плескатиму щосили. Я приведу із собою сеньйора Насіба. Можеш мені повірити.

Тої ночі Насіб повернувся дуже пізно. Відвідувачі сиділи в барі до світанку. Після закінчення кіносеансів навколо поета Аржілеу Палмейра зібралось чимало люду. Поет обідав у Капітана, відвідав декого, продав ще кілька примірників «Топазів» і зачарувався Ільєусом. Жебрацький цирк, який він побачив у порту, не міг, звичайно, конкурувати з ним. Розмова в барі затяглася до глупої ночі, поет показав, як він уміє пити. Він називав кашасу «нектаром богів» і «абсентом кабокло» [71] '. Потім Арі Сантос прочитав свої поезії, схвально оцінені маститим гостем:

— Яке глибоке натхнення і бездоганна форма!

Після довгих наполягань прочитав свої поезії і Жозуе.

Він читав модерністські поеми з метою шокувати маститого поета. Але той не був шокований:

— Чудово! Я не поділяю поглядів футуристів, але аплодую обдаруванню, в якому б таборі воно не перебувало. Яка сила, які образи!

Жозуе капітулював: зрештою, ім'я Аржілеу відоме всім, у нього чимало виданих книжок, він навіть роздає автографи. Жозуе подякував поетові за високу оцінку і попросив дозволу почитати кілька своїх останніх творів. Протягом вечора Глорія не раз з нетерпінням виглядала у вікно, спостерігаючи за баром. І ось вона побачила й почула, як Жозуе, стоячи, декламує вірші, де щедро згадуються перса, сідниці, голі животи, гріховні поцілунки і обійми та оспівуються неймовірні вакхічні оргії. Аплодував навіть Насіб. Доктор згадав ім'я Теодоро де Кастро. Аржілеу підняв чарку: