–  Любов сліпа, це відомо, - сказала вчителька, - але вас просимо розповісти про свого сина по можливості об'єктивно, нічого не втаювати.

А колега її додав:

–  Якщо ми більше про нього знатимем, це піде йому на користь.

–  Та він же в мене не карний злочинець!

–  Ми й не кажемо, що карний… Але ж ви хочете, щоб виріс він чесним, мужнім, красивим… Це й наша мета.

І дивна річ: з першого слова мати повірила їм, відчула, що не повинно бути таємниць від цих людей, які віднині теж відповідають нарівні з нею, якщо не більше, за її таке буйне, невлаштоване душею дитя.

–  Змучилась я з ним, опечалилась, - призналася вона.
– Єдина ж у мене дитина… З першою судьбою і отак горюю… Серце зітліло, душа обливається кров'ю за нього! Оце дивіться, яка стала, - витягла вона свої жилаві руки, - а я ще ж молода. І всьому причина він. Бо немає днини спокійної, настане ніч, і тоді ще більше в тривозі, біжу після кіно до клубу, нічних сторожів питаю: чи не бачили? Гасаю по селу, плачу, шукаю: де воно? Може, купалося та втопилося, бо не такий же він у мене моряк та плавак, як сам про себе накаже… “Утопивсь!” - аж наче хтось шепче мені. І ніби наяву бачу, як удосвіта витягують його неводом, неживе, посиніле, заплуталось у рибальські сіті… Станеш потім питати, де був, а він тобі як засипле сім мішків гречаної вовни, нарозказує, тільки слухай… Бо він же в мене як Гоголь, - і змучено посміхнулась крізь налиту сонцем сльозу.
– Скільки в нього тих фантазій! Може, й вам уже розказував, як дідуся поранило і як його Рекс витяг з поля бою? Що дідусь поранений був - це правда, з однією легенею жив, а ось що Рекс… то де він там узявся на фронті!

–  Уява активна, ми це помітили, - зауважила Марися Павлівна.

–  Повірите, іноді він у мене просто золотий: мамо, не хвилюйтесь, не плачте, я слухатимусь, житимем дружно, і школи не пропускатиму, завтра мене раненько розбудіть. Вибігаючи на роботу, поставлю йому будильник під вухо, а він і будильник проспить, і до школи потім не дійде, бо когось по дорозі зустрів, чимось захопився і вже про все на світі забув! Десь уже в плавнях його шукайте, бо там йому найлюбіше, там йому право-воля!

–  Волелюб, - вперше усміхнулась Марися Павлівна.

–  Йому гарно, а мені… Місця не знаходжу! Де він, мій гуляй-вітер? Кинусь на розшуки, зловлю, натовчу, налупцюю, та хіба ж биттям виховаєш? А то ще було шиферину прибинтував до руки і в школу не йде: “Я, мамо, поранений…” Розбинтувала, а там нема нічого… Отакий фронтовик!

–  Скажіть, дідуся він слухався?
– запитав Борис Савович глибокодумно.

–  О, доки дідусь був живий, я й горя не знала. Дружба в них була - нерозлийвода. І на риболовлю разом, і на виноградники, було, біжить, коли дідусь пішов сторожувати, - не раз у курені й ночував. Прибіжить після ночівлі радий, веселий, доповідає: “Мамо, я сьогодні нічого не накоїв!”

–  А ви не пробували його до своєї роботи прилучити?
– поцікавилась учителька.

–  Пробувала. Візьму його з собою, дам сапу в руки, бере безвідмовно, покрутиться біля мене якийсь час, а тільки відвернулась - уже лови вітра в полі! Та для кого ж ці кучугури насаджую?
– з жаром говорила вона, ніби син уже наяву ось тут виник перед нею.
– Таж для тебе найперш! Двісті тисяч! Пустеля, Каракуми - таке тобі від капіталізму дісталось, а тепер, глянь, що зроблено! І для кого? Для кого, скажіть, оці кучугури розрівнюю, виногради закладаю, підживлюю, сто разів поливаю? Піски - як вогонь, навіть найживучіша філоксера, ота, пробачте, воша коренева, не витримує, гине, а саджанець мій росте! Бо з любов'ю вирощую, для тебе лелію, а ти? Оце така мамі вдячність від тебе? Та поглянь, яка вже я стала розшарпана, нерви всі пошматовані!… Іноді розчулиться: не хвилюйтесь, мамо, не буду більше, кинеться на шию, заспокоює, ладен руки-ноги мені цілувати. Дивись, кажу, скільки я цих кучугур окультурила, але ж і на твою долю ще буде та буде! Тож готуйсь! Він і не відмовляється: вивчусь, каже, піду в механізатори, на плантажні плуги… А поки що набере хлопців і гайда в ті он, ще не займані кучугури… А там повнісінько ж снарядів та мін у пісках - ото я можу бути спокійна? Ми ось тут як розрівнюєм кучугури, то саперів щоразу викликаєм. Вони йдуть попереду, а ми вже за ними - чубуки садимо…

Як ніби епічне щось, слухала Марися Павлівна розповідь робітниці про ті буденні негучні битви, що тривають тут роками. Адже не так просто оживити, окультурити цей пустельний край. Спершу треба розрівняти бархан за барханом, а потім засіяти житом в кінці серпня, а наступної весни жито скосити, підійняти плантаж, внести добрива і ще раз засіяти житом, а навесні по ньому вже садитиметься виноград з таким розрахунком, що, коли жито викине колосок, в той час і виноград якраз бризне листом, і вони мовби захищатимуть одне Одного… Виявляється, жито одна з найвитриваліших рослин на планеті, жита боїться навіть осот, в цих умовах воно якраз і очищає землю, з жита тут усе починається…“0сь де панує творчий дух людини, - мимовіль подумалося Марисі.
– І ці люди, що цілий край повертають до життя, вони теж - як жито…”

Не все з почутого Марися Павлівна розуміла, далека була їй вся ця виноградарська технологія, якою звично оперувала робітниця, але ясно для вчительки було головне: перед нею майстриня, перед нею людина, яка зуміла оживити ці мертві безплідні піски, що тільки й були начинені іржавим металом війни. І хоч педагогічних нахилів і не виявила стосовно свого сина, зате ж є в ній оцей хист - серед усіх труднощів виплекати свій саджанець зеленолистий!…

Борис Савович виявився досить компетентним у ділах виноградарських, він з півслова вхоплював те, про що йшлося. Марися ж Павлівна почувалася тут ученицею, наївною і, може, аж смішною, що не могла до ладу про все і второпати, хіба що про жито та про те, що в цім піску найстрашніший шкідник гине, не витримує влітку його пекельних температур. “Ох, якби ми, педагоги, так уміли вирощувати дітей, як жінка ця вміє вирощувати свої виноградники та соснята!” Навіть з Алжіру присилають їй сюди чубуки, і вони тут у неї проходять гарт. філоксера, що раніш вважалася непоборною, навіть вона пропадає в цім вогнянім карантині. Адже ціле літо тут все вогнем пашить, босою ногою в пісок не ступнеш, і лише лоза виноградна якимось чудом все ж приживляється під Оксаниним доглядом, звідкись соки бере, розвивається. “Ось так, як ми саджанці, так ви дітей наших бережіть”, - могла б ця молода жінка зараз сказати Марисі Павлівні, і було б то справедливо. Найдорожче, що має в житті, сина єдиного, віддала вона тобі на виховання, не впоравшись з ним сама…

–  Не віддала б я вам його, - сказала задумливо мати, - та тільки ж школа стогне, і сусідки просять: віддай та віддай, Оксано, його в той інтернат, бо й наших позводить з ума та з толку… Він же тут для всіх комишанських бешкетників авторитет!

–  Чим же він цей авторитет здобув?
– запитала вчителька.

–  А тим, що вірний товариш. Хоч ти його вбий, не викаже, скоріше навіть на себе провину візьме… І меншого вдарити не дасть, завжди заступиться за нього перед забіякою. Якщо, каже, руки сверблять битися - бий краще мене: я здоровий, витерплю. Отакий. Просто безстрашник якийсь! Мабуть, у діда вдався…