–  Буває, розводять дискусії, чим краще виховувати: любов'ю чи страхом?
– дедалі збудженіше вів Антон Герасимович.
– А по-моєму, і тим, і тим… Бо плакатиме наша педагогіка, коли тільки по голівці гладитимем, так само як і тоді, коли тільки ремінь над ним свистить… Адже воно тоді скритним стає, ховається, причини його настроїв уже для нас невідомі… Крик, сльози, лють, тікав світ за очі, а ми й не здогадуємось, чого воно казиться. А його, може, хтось покривдив, може, мати його заміж вдруге або втрете виходить, і воно страждає від цього, ревнує, - у такому віці дитячі ревнощі страшні, воно на все здатне…

“А я ж його, як доведе, теж лякаю, що вийду заміж, виїду кудись”, - з жалем подумала Порфирова мати і знову з надією і пошаною дивилась на Антона Герасимовича. Адже цей чоловік, здавалося їй, у спромозі дати щодо сина справжню пораду, видно, він наскрізь бачить своїх підопічних, читає, мов розгорнуту книгу, їхні дитячі правопорушницькі душі. З вигляду простий, навіть грубуватий, не одразу вгадаєш у ньому аж он якого вченого чоловіка, що, як на її думку, міг би бути й доктором відповідних наук. Недарма ж ото біля нього книга така серйозна, у шкірі… Анітрохи зараз не шкодувала Оксана, що віддала коханого синочка сюди, на вишкіл цим досвідченим, терплячим і вимогливим людям.

–  У вас, мабуть, теж діти?
– запитала.

–  У мене й онуки, - з гордістю посміхнувся Тритузний.
– Так, знаєте, швидко все змигнуло. Життя, воно не стоїть на одній нозі, мчить і мчить вперед, мов поїзд пасажирський: одних висадить, інших набере, та й далі, далі… Мало хто й помітить, кого лишили на цім полустанку, а хто новий сів… Ще наче вчора був молодим, до дівчат лицявся… Бо хоч і бідні були, зате веселі, співучі, виходимо, було, увечері в плавню, на човнах катаємось, купальські розводимо вогні… До пізньої ночі співи та гуки… Ех, не співайте, півні, не вменшайте ночі!… А тепер уже й плавнів тих нема, і русалок усіх річкові ракети розполохали, не гойдаються на вербах ночами…

Говорив це Аніон Герасимович з настроєм, бо чомусь хотілося постати йому в очах відвідувачки людиною, якій поетичність не чужа і думки якої сягають далеко поза ці мури.

–  А я ж ваші плавні сама корчувала, - сумовито всміхнулася жінка.
– Може, якраз ті, де ваша молодість зі співами при місяці ходила…

Промовчав Антон Герасимович, задумливо дивився в принишклий на столі телефонний апарат.

–  Є люди, - сказав нарешті, - що мало чим цікавляться, я їх дрібнодухами чи й зовсім пустодухами назвав би… Одним днем живе, як та качка: ряски нахапавсь, воло набив і чого йому ще… Наїдений, напитий, півлітра на столі, а в кутку телевізор з футболом, можна цілий вечір сидьма сидіти до нього прикутим… А ми б не хотіли, щоб наші вихованці такими виростали. Людині замало качиного щастя!…

Голос Тритузного лунав гучно, піднесено, і таким його й застала Марися Павлівна, що зненацька влетіла до прохідної чимось збуджена, розхвильована, напалена сонцем польовим. Десь була, десь їздила, вбрана по-святковому, в міні-спідничці, хоч така вільність і суперечить шкільним правилам… Вона вже, видно, більше почуває себе десь там, на своїй “Бригантині”, якою зараз тільки й живо. З відвідувачкою привітно перекинулась словом, Порфира, мовляв, ви тепер не впізнаєте, і після цього одразу до Антона Герасимовича з своєю радістю:

–  На аеродромі була! Їздила з Ганною Остапівною сина її зустрічати!… А літак затримався, десь у Прибалтиці нібито гроза не пускала…

І за кожним словом оченята їй яскрілись, блищали, і голос бринів незвично, як буває тоді, коли людину переповнює почуття якоїсь потаємної радості, почуття велике й нестримне… “Так наче своє щастя зустріла”, - з присмутком дивилась на неї Оксана, що одразу мовби пригасла в присутності вчительки, мовби злиняла перед її яскравою молодістю. Щось сталося, це ж видно по ній, хоч вона, може, й сама ще не розгадала свого почуття… А від нього й красива… Чому кохання завжди красиве? Чому злоба завжди потворна?

Марися, рішуче відсунувши телефон, присіла на край стола, виставивши стрункі свої ноженята, і все щебетала до Антона Герасимовича. Яська, сина Ганни Остапівни (Ясько - ім'я яке чудне!), вона вже, виявляється, запросила виступити біля вогнища на відкритті літнього табору, хай про ту свою конвенцію розповість, про шторми та айсберги, таке юним бригантинцям тільки подай, вони будуть у захваті!… Збуджено дзвенів, переливався той щебет молодого щастя, а відвідувачка, схилившись, сиділа з пучечком волошок притихло, і, якби дано було читати Марисі її думки, мабуть, прочитала б: “З усіх країн найкраща країна - Юність. Але хто відплив від її сонячних берегів, тому назад нема вороття. Нема таких кораблів, нема таких бригантин, щоб туди повернули… Хіба що пісня інколи занесе людину в той край на своїх нестаріючих крилах…”

З сумовитим усміхом простягнула волошки Марисі:

–  Це вам… За те, що клопочетесь моїм розбишакою… Чи, може, він уже чемніший став? Який він зараз?
– допитувалась мати з надією.

Марисі, видно, не легко було на це відповісти. Протягом останнього часу різним бачила хлопця: і бешкетно-веселим, що ладен очі виштрикувати, і до сліпоти озлобленим, грубим, а зараз частіш усього бачить… задумливим. Іноді її аж тривога бере: про що він? Чого ото лоба схмурює? Просто посерйознішав? Адже це якраз той період, коли дитина починає узагальнювати явища, починав вловлювати якісь доти їй не доступні закономірності життя… А може, є й інші причини тих його задумувань… Дехто з колег вважає, що треба їм не давати замислюватись у цьому кризовому переростковому віці, бо думка підлітка неодмінно шугатиме вбік, кудись у пороки, вади, в гріхи!… Адже таке їх чимось принаджує, викликав нездорову цікавість… Останнім часом хлопець трохи присмирнів, від думки про втечу вже, здається, відмовивсь, змирився з долею. Виховательку така упокореність аж непокоїть: чи не надломилось щось у ньому, чи не перестарались, бува, у спільному педагогічному натиску на його дитячу волю та психіку, чи не став притуплюватись у ньому самий інстинкт свободи, чи як там його назвати? Але про ці свої сумніви Марися не стала говорити матері, навпаки, приспокоїла її, що Порфир вирівнюється, особливо в праці, тут він просто віртуоз!…