Так розмовляючи, ми підійшли до човна, і він, узявши мене за руку, допоміг сісти в нього. Я навіть і не намагався опиратись, бо думав (нещасний дурень!), що знайшов доброго друга й помічника, і радів, що побачу бриг. Коли всі посідали, човна відштовхнули від причалу і він поплив по воді. Я був такий захоплений новизною цього переїзду, так зацікавився берегами й величезними розмірами брига, що виростав у міру нашого наближення до нього, а також тим, Що ми сиділи так низько над водою, що майже не розумів слів капітана і відповідав йому невлад.

Як тільки ми підпливли до борту "Завіту" (я сидів весь час нерухомо, вражений висотою корабля, шумом хвиль, що вдарялися об його борти, і бадьорими вигуками матросів за роботою), Гозісен заявив, що ми з ним повинні першими піднятись на палубу, і наказав спустити з грот-реї талі. Мене швидко підняли на талях у повітря і опустили на палубу, де капітан уже чекав на мене. Він зразу ж узяв мене під руку. Якийсь час я стояв непорушно, почуваючи легке запаморочення, а можливо навіть і страх від того, що все навколо мене хиталось. Однак мені страшенно подобались нові для мене предмети; а капітан тим часом звертав мою увагу на найдивовижніші з них, називав їх і пояснював їхнє призначення.

— А де ж мій дядько? — раптом похопився я.

— Де дядько? — перепитав капітан. У його голосі затремтіло щось зловісне. — У тому-то й річ.

Я відчув, що пропав. Зібравшися з силою, я відштовхнув його і побіг до фальшборту. Звідти я побачив човен, що прямував до міста, і свого дядька, який сидів на кормі.

— Рятуйте! Рятуйте! — пронизливо закричав я. — Вбивають!

Мій голос, очевидно, долинув до обох берегів гавані; дядько Ебінізер обернувся, і я побачив його спотворене жорстокістю й жахом обличчя.

Це було останнє, що я побачив. Дужі руки вже відтягували мене від борту корабля; раптом мене наче вдарила блискавка, в очах спалахнуло яскраве світло, і я знепритомнів.

Опритомнів я в темряві й відчув у всьому тілі страшний біль. Руки й ноги мої були зв'язані. Мене оглушували різні незвичні для мого слуху звуки: ревла вода, немов біля величезної млинової греблі, з гуркотом розбивались об борт важкі хвилі, ляскали вітрила, лунали крики матросів. Наче весь світ навколо мене то піднімався з запаморочливою швидкістю вгору, то з такою самою швидкістю падав униз, а я був такий кволий і почував себе так погано, що спочатку ніяк не міг усвідомити, де я. В голові безладно роїлися тисячі різних думок, від спалахів нестерпного болю мені паморочилося, і минуло багато часу, перше ніж я здогадався, що лежу зв'язаний десь усередині цього нещасного брига і що вітер, мабуть, посилився і перейшов у шторм. Я зрозумів своє жалюгідне становище, мене огорнув жахливий розпач, каяття за власну нерозважливість, нестримний гнів на дядька, — і я ще раз знепритомнів.

Коли свідомість знову повернулася до мене, те саме ревіння, ті самі безладні й сильні поштовхи ще трясли й оглушували мене, а до страждань від болю й розпачу долучилася ще морська хвороба. В ті дні моєї юності, сповненої небезпечних пригод, я зазнав багато злигоднів, але жодні з них не були такі безнадійні, як перші години мого перебування на бригові.

Пролунав гарматний постріл; я подумав, що, очевидно, ми не можемо витримати шторму і подаємо сигнали про допомогу. Думка про звільнення, бодай навіть смерть на дні моря, потішила мене. Та я помилився: стріляли з гармати (як мені сказали потім), бо такий був звичай капітана; і я наводжу цей факт з метою показати, що навіть найгірша людина може мати добрі риси. Ми тоді саме проходили за кілька миль від Дайсарта, де був збудований бриг і де кілька років тому оселилася стара місіс Гозісен, капітанова мати. І хоч би куди прямував "Завіт", чи додому, чи в плавання, він ніколи не проходив удень повз те місце, не відсалютувавши з гармат і не вивісивши прапора.

Я втратив усякий лік часу, день нічим не відрізнявся від ночі в цій смердючій ямі в трюмі корабля, де я лежав, а від безнадії мені здавалося, що години тяглися вдвоє довше. Тому я зараз не можу сказати, скільки часу лежав, чекаючи, що з хвилини на хвилину корабель розіб'ється об яку-небудь скелю або потоне в морській безодні. Нарешті я заснув.

Прокинувся я від світла маленького ліхтарика, спрямованого мені в обличчя. Ліхтарик тримав низенький чоловік років тридцяти з зеленими очима і скуйовдженим білявим волоссям. Він стояв, мовчки дивлячись на мене.

— Ну, — обізвався він. — Як ся маєте?

Я відповів йому риданням. Чоловічок помацав мій пульс та скроні і заходився обмивати й перев'язувати рану на моїй голові.

— Гм, — протяг він. — Жорстокий удар. Та це дурниця, хлопче! Не розкисайте! Ще не настав кінець світу. Ви погано почали, але це минеться. їли ви що-небудь?

Я сказав, що не можу навіть дивитися на їжу, тоді незнайомець дав мені випити з бляшаного кухлика горілки з водою і знову залишив мене самого.

Коли він прийшов удруге, я лежав у якомусь напівзабутті, очі мої були широко розплющені; морська хвороба минула, але після неї відчувалася страшенна кволість і запаморочення, ще нестерпніші, ніж сама хвороба. Крім того, все тіло в мене зболіло, мотузи, якими мене зв'язали, були наче з вогню, а сморід трюму, де я лежав, став ніби частиною мене самого. Після того, як чоловік пішов, я довго мучився страхом то від метушні пацюків, цю іноді шмигали просто по моєму обличчю, то від жахливих картин, які малювала моя гарячкова уява.